Пролог

Вона

Боковий вітер давав вісімнадцять вузлів, і половина з них дула не туди, куди обіцяв диспетчер.

— Автопілот вимкнено.— сказала Со Ха-ин.

Літак одразу став важчим.

— Тисяча футів, керування стабілізовано.— доповів Чхве Сон-джин, другий пілот.

— Бачу.

Смуга лежала ліворуч від носа, хоча за всіма законами мала лежати попереду. Літак ішов боком.

— П'ятсот.

— Норма.

— Триста.

Ха-ин трохи повела штурвал. Зовсім трохи.

— Сто.

— П'ятдесят.

— Тридцять.

Ось тут. Вона прибрала газ, вирівняла ніс по осі смуги, літак дьорнувся в останню секунду, в принципі як завжди коли колеса торкаються посадкої смуги.

Струмінь реверсу. Гальма. Швидкість упала.

У салоні заплескали.

— Вони завжди плескають, коли ми приземляємося, — сказав Сон-джин, — за це я і люблю свою роботу.

— Так і має бути.— сказала Ха-ин.

***

Далі повільно котитися до гейта.

Вона відкрила бортовий журнал і вписала туди свою фразу ту саму, яку писала вже, напевно, разів двадцять за рік.

Тримач для склянки на центральній консолі нахилений уперед. При наборі висоти рідина постійно виливається на коліна. Повторний запис.

Сон-джин зазирнув через плече й фиркнув.

— Двадцять перший раз?

— Двадцять другий.

— Вони ніколи це не полагодять.

— Знаю.

— То нащо пишеш?

— Щоб колись хтось прочитав і виправив цей бісовий тримач.

***

Двигуни стихли. Ха-ин зняла навушники, потерла вухо й вийшла в салон, поки пасажири ще вовтузилися з полицями.

Вона завжди виходила прощатися.

Не тому, що зобов'язана, не зобов'язана.

— Дякую, що літали з нами.

— Капітан жінка? — голосно спитав хлопчик років шести, ткнувши пальцем.

— Капітан жінка, — підтвердила Ха-ин.

— А ви справді пілот?

— Ми ж сіли.

Хлопчик подумав.

— А можна подивитися кнопки?

— Спитай в мами чи дозволить. Дві хвилини, поки прибиральники не прийшли.

Мама дозволила. Хлопчик отримав свої дві хвилини, капітанський кашкет на голову і фото, яке потім, ймовірно, висітиме в нього над столом років десять.

***

Екіпаж бортпровідників шикувався біля виходу — четверо, усі вперше з нею цього місяця.

— Дякую за зміну, — сказала Ха-ин. — Хто по кавах, той сьогодні герой.

— Ми ще Хансон-Йосан ввечері, капітане, — озвалася старша.

— Я вже ні. У мене з завтрашнього дня інший борт.

— Який?

— Триста тридцятий. Три тижні.

— Ой. То ми тепер побачимося...

— Десь у лютому, — сказала Ха-ин. — Якщо розклади спіпадуть.

Вона потиснула руку кожному, запам'ятала два обличчя з чотирьох і пішла коридором на розбір польоту.

Так це працює. Ти літаєш із людьми, які тобі подобаються, три дні. Потім система тасує колоду, і вони зникають на пів року. За дванадцять років звикаєш не прив'язуватися до екіпажу.

Вона і не прив'язувалася.

***

Він

У мене щось не сходилося вже третій тиждень.

Не конструкція. Конструкція якраз сходилася красиво, кесон тримав, вага падала на сто дев'яносто кілограмів, компонування салону давало на чотири крісла більше без втрати кроку.

Не сходилися люди.

На столі лежав стос, який я замовив у чотирьох авіакомпаній експлуатаційні рапорти за три роки. Дванадцять тисяч записів. Усе, що екіпажі пишуть у бортові журнали зламалося, заїло, не працює, повторний запис.

І от у мене відкритий файл, а в ньому рядок:

Тримач для стакана на центральній консолі. Нахил такий що при наборі висоти все вилітає з нього. Пишу повторно.

Сорок сім разів за рік. Від різних екіпажів. З різних літаків.

Я подивився креслення. Тримач стоїть за нормою. Допуск витриманий. Кут узятий з попередньої моделі, яка літає двадцять років, і за неї ніхто ніколи не скаржився.

І сорок сім рапортів.

***

— Ти знову тут ночував. — сказав Хьон-у, заходячи без стуку.

Він секретар, але це слово нічого не пояснює. Ми знайомі з чотирнадцяти років, він єдиний у цій будівлі, хто називає мене на "ти", і він єдиний, хто приносить мені каву без запитання, скільки цукру.

— Не ночував. Приїхав о пів на шосту.

— Це звучить ще гірше.

Він поставив стакан на стос рапортів. Я посунув.

— Дивись, — сказав я. — Сорок сім скарг на тримач для стакана в кабіні пілотів. Пояснення?

Хьон-у нахилився.

— Кривий?

— Не кривий. Я перевіряв тричі.

— Тоді, може, стакани криві.

— У сорок сіми екіпажів?

— Буває.

— Хьон-у.

— Ну що ти від мене хочеш, Джу-воне? Я секретар. Я навіть у літаку сиджу тільки в економі, і то в мене коліна в спинку впираються.

Я підняв голову.

— Що ти щойно сказав?

— Що я секретар.

— Далі.

— Що в мене коліна впираються, — він знизав плечима. — Крок крісла вісімдесят сантиметрів.

— Вісімдесят один.

— Один безцінний сантиметр мого життя пропустив, угу дякую що поправив мене.

***

Я сидів і дивився на стос.

Дванадцять тисяч записів, і за кожним стоїть людина, яка щось відчула. Втому. Незручність. Роздратування. Людина, яка на сьомій годині зміни двадцять другий раз вилила на себе каву і сіла писати про це в журнал, розуміючи, що ніхто ніколи це не полагодить.

А я тримаю в руках тільки цифру. Сорок сім.

Цифра не скаже мені, чому так.

— Хьон-у.

— М?

— Скільки в нас триває підготовка бортпровідника? Не в нас. У "Хане Ер".

Він завмер зі стаканом біля рота.

— Чому ти питаєш?

— Просто скажи.

— Вісім тижнів. Джу-воне, чому ти питаєш?

— Бо мені потрібні не рапорти, — сказав я. — Мені потрібно туди!