Глава 45. Зустріч. На Землі.

Цей теплий осінній вечір приніс Лізі довгоочікувану радість. Здавалося, з втратою Алека її життя стало схожим на один довгий, сірий, похмурий день, який тягнувся нескінченно довго і ніяк не закінчувався. І ось вперше за довгий час вона усміхнулася.

Ліза поверталася з прогулянки – лікар наполягав, щоб вона щодня проводила не менше години на свіжому повітрі. Останні два тижні вона так і робила, їй стало трохи легше, але відчувалася втома – до пологів залишалися лічені дні. Вона трохи переживала, але більшу частину часу її думки витали десь далеко - там, де яскраво світить сонце, і вони, разом з Алеком, тримаючись за руки, просто крокують по морському узбережжю - чайки кружляють над їх головами, ширяють як безтурботні мрії.

Забувшись у спогадах, Ліза сіла на край самотньої лавки, щоб трохи відпочити. І раптом, почула її, чайку, яка з'явилася з нізвідки, несамовито закричала і ніби зависла в повітрі, прямо над її головою. Вона не просто пролітала повз – вона дивилася прямо на Лізу, і здавалося, хотіла сказати їй щось дуже важливе, ніби прощалася, або, може, благословляла? «Звідки ти тут?» – подумала Ліза, і провела чайку поглядом. Її пробудив голос поряд:

— Привіт! Як давно ми не бачилися!

Ліза здригнулась від несподіванки, перевела погляд на дівчину, що стояла поруч. Це була Сара.

— Саро!  Сідай поруч моя люба, - Ліза насправді страшенно зраділа цій зустрічі і міцно стисла її руку, - Чому не заходиш? Я скучила за тобою.

— Насправді, я дуже сумую за нашими сімейними обідами, за дурними жартами Алека і мами, - Сара присіла поряд, спогади спливали перед її очима.

Ліза теж відчула той теплий зв'язок між ними, який нічим не можна було розірвати. Вони так і сиділи, мовчки, тримаючись за руки, теплі спогади об'єднували їх, як невидимий вогонь у душі. Як би холодно або важко не було навколо, а теплі згадки, як багаття, тихо розгорялись і нагадували: колись було тепло, і це тепло нікуди не зникло.

І тут, Ліза вперше за довгий час усміхнулася і відчула себе живою. По-справжньому живою. Їй здавалося, що ось-ось, з-за рогу вискочить Алек з морозивом в руках і змусить їх розсміятися з чергового жарту.

— Забавно думати, що все колись буде як раніше, - промовила вона.

— Як раніше вже ніколи не буде. Але це не означає, що життя закінчилося. Життя тільки починається, скоро народиться малюк, а значить, потрібно зробити все, щоб він став найщасливішим хлопчиком у світі!

— Дякую, Саро, сподіваюся, так і буде. Буду рада, якщо ти навідаєшся до нас, коли він..., - і Ліза погладила живіт, - Народиться. Ми будемо чекати на тебе, неодмінно.

— Звісно, я обов'язково прийду. А тепер, можемо прогулятися, я проведу тебе до дому.

Ще деякий час вони сиділи поруч, віддаючись світлим згадкам про те, які щасливі вони були колись, а потім повільно рушили до виходу з парку.

Сара, не розказала Лізі про свій візит до Центра управління польотами, не хотіла засмучувати свою подругу. Та й результатів від її запитів поки що ніяких не було. Та й взагалі набагто приємніше зараз було просто мовчки йти вулицями міста, тримаючись за руки і відчувати тепло близької тобі людини.  

—Ти бачила тут чайку? – раптом запитала Ліза.

— Ні, хіба тут водяться чайки?

— Дивно, але так! Я бачила одну щойно, перед твоїм приходом!

— Невже?! Тобі, напевно, здалося!