Глава 18. Надія на порятунок

На північно-східній стороні дальфійського узбережжя знаходилася одна з океанічних станцій. Тут завжди вирувала стихія – величезний океан, який таїв у собі різноманіття життєвих видів, форм і зачаровував невтомною силою. Зараз його поверхня була як хитке дзеркало, що відбивало швидкоплинність хмар, але приховувало справжнє обличчя. Глотер був чи не єдиним спостерігачем, який працював на цій станції. За останні кілька років своєї вірної служби він зміг пригадати лише одну подію – ліквідацію наслідків підводного землетрусу, який викликав загрозливо велетенську хвилю, що пошкодила частину станції та прибережні території.

І ось, сьогодні, на його величезний подив, спостерігаючи за показниками, що передавалися на панорамний екран, він отримав тривожний сигнал, який надходив з глибини океанічних вод. Незвичайна активність проявилася там, де її не могло бути! До того ж наближалася буря, не можна було зволікати, тому Глотер вирішив особисто перевірити, що ж там відбувається і спутив на воду свій шаттл-батіскаф.

Алек врешті повністю опритомнів і відчайдушно почав боротися за життя. Коли він тільки відкрив свої очі, то усвідомив, що знаходиться під водою. Щоб не захлинутися, кинувся грести руками вгору, всіма силами намагаючись виплисти на поверхню. Брикаючись у воді, як дрібна рибка, Алек майже втратив всі сили, і ось нарешті, ковток повітря, з грудей його вирвався крик, він вдихнув що було сили і знову почав опускатися під воду. Сили поступово поверталися, він знову винирнув на поверхню і втягнув повітря на повні груди, спробував лягти на спину, щоб перевести дух.

Чому він тут опинився? Як він міг бути таким самовпевненим? І чим тільки думав, коли використовував телепорт? Ніхто навіть не здогадується, де він зараз знаходиться, ніхто не прийде йому на допомогу… Думки вирували в його голові,  здається вони існували самі по собі, гуділи, як бджоли, роїлися і були некерованими. Серце билося так сильно, що здавалося, зараз вистрибне з грудей. Та не час було впадати у відчай. Треба було боротися за життя. «Треба рухатися, - думав Алек, - Бджола, щоб розповісти іншим про знайдені квіти, виконує спеціальний танець, де кожен рух і кут нахилу її маленького тіла – це координати на карті. Дивовижні істоти! Я теж повинен рухатися. Можливо мене хтось і помітить».

Трохи віддихавшись, Алек продовжував триматися на плаву, гойдаючись на хвилях. Потім знову почав озиратися навколо, але навколо не було нічого, крім величезного, нескінченного океану. Йому здалося, що минула вічність, а минуло всього кілька хвилин, як на горизонті з'явилася якась чорна крапка. Щось стрімко наближалося до нього, і це щось мало незрозумілу, лякаючу форму, та викликало почуття паніки.

Це щось, точно було живою істотою, можливо величезна риба, або щось інше, що водилося у водах цієї, ще не вивченої ним, планети. Але що б це не було, зближення з ним не обіцяло нічого хорошого для Алека.

Відстань скорочувалася, тепер він вже точно розумів, що це величезний хижак, який мчить за своєю здобиччю. Боротися з таким гігантом йому не під силу, залишалося лише зустріти ворога віч-на-віч і прийняти свою смерть, як неминучість.

Хвилі — це подих невідомої істоти, то ласкаві, то люті, немов мінливий настрій сплячого велетня. Ще менше п'яти хвилин тому океан був таким тихим і передбачуваним, а тепер його сила зростала з кожною секундою, хвилі піднімалися все вище і вище. Глотер вже знав, що ще через чверть години може початися справжній шторм – а це вже була загроза! Височенні, як хмарочоси, хвилі зносили все на своєму шляху, це було справжнє стихійне лихо! Та його надводний шаттл рухався дуже швидко і вже майже досяг місця, звідки надходив сигнал незрозумілої рухливості. І це точно був не величезний Октоморф, який рухався йому назустріч.

Алек не міг боротися зі цією стихією. На це не було ані сил, ані фізичної можливості. Він щосили закричав від відчаю, коли гігантська паща нависла над його головою, стукнув кулаком по м'якій хвилі, аж раптом відчув, як його тіло обволокла якась в'язка рідина, навколо нього утворилася пляма, що представляла собою прозору мембрану, під її пульсом була желеподібна маса з фосфоричним блиском. Чи то уява його розбуялася від пережитого стресу, чи то були наслідки переохолодження, але він чітко побачив перед собою вогні Ельма. Перед його глазами виникли образи з грецької міфології, яку він любив читати в дитинстві. Алек побачив братів-близнюків, синів Зевса. Із глибин пам'яті перед очима оживала легенда про те, як Зевс-батько дарував синам безсмертя, перетворивши їх на сузір'я Близнюків. Вогні знову і знову миготіли перед очима Алека. Колись, він читав, що в середні віки ці вогні пов'язували з ім'ям святого Ельма (Еразма) — покровителя моряків. Якщо морякам вважалася їх поява на горизонті, це обіцяло сподівання на успіх, а під час небезпеки — уповання на порятунок. В душі зажевріла надія!

І, раптом, дійсно сталося диво! Якась невидима сила витягла Алека з води. Вже через пару секунд він зрозумів, що його життя врятоване. Тепер він у безпеці. У безпеці?