13. Кінець вечері

Бісів травматолог, очевидно, вирішив довести сьогодні Вікторію до сказу. Як можуть уживатися в одній людині настільки протилежні якості? Там він рятує фізично, тут – знищує морально.

Він ретельно пережовував їжу, не відводячи наполегливого погляду своїх жорстких очей від жінки напроти. Чудово бачив, яка вона закипіла, як рветься підвестися і, гордовито кинувши серветку, втекти звідси. Протистояння підігрівало азарт Івана Гнатовича, підстьобуючи його все більше і більше дратувати Вікторію, допоки вона знову не втратить контроль і не схибить.

– Знаєте, – нарешті вона подала голос після кількох хвилин напруженого мовчання, коли до вух обох долітали лише уривки чужих розмов на ненав’язливому музичному фоні, – гадаю, вам не варто так знущатися над собою.  Я ніколи не задовольню у повній мірі ваші потреби. А службовий роман не входить у мої плани. Навколо купа дівчат, які з радістю кинуться вам на шию, якщо тільки поманите пальцем.

– Навіщо мені купа дівчат, якщо я вибрав тебе.

– Послухайте, Іване Гнатовичу, – не витерпіла Вікторія, – ми явно неправильно зрозуміли одне одного. Хоч як мені не хочеться, але я змушена говорити з вами прямо. Я погодилася на цю вечерю тільки тому, що ви мені погрожували. По-перше, ніяк не очікувала від вас такого підступу. По-друге, не уявляю, де, коли і як дала вам привід вважати, що ми можемо бути парою. Гадаю, це все помилка, і мені краще піти.

Вона відсунула стілець і припіднялася.

– Сядь! – наказав травматолог стишено, проте погроза вийшла гучна.

Віка стиснула пальці в кулаки.

– Ми не на роботі, не смійте мені наказувати.

Іван Гнатович ніби опам’ятався. Риси його розгладилися, в очах промайнув… не сором, радше іронія, яку важко було ідентифікувати однозначно.

– Пробач, погарячкував. Прошу, – жестом вказав на стілець. – Спробуємо спочатку. Як тобі цей салат? Наче непоганий, але я точно вмію краще, – підморгнув, ніби нічого не сталося. – Ти неодмінно мусиш спробувати мій варіант цієї класичної страви. Знаєш, що робить її особливою? М-м-м… Мій фірмовий соус. Але рецепт я не розкрию, бо…

У грудях Вікторії закипала лава шаленства. Вона не вірила ні своїм очам, котрі бачили усміхненого колегу, який явно знущався з неї, ні своїм вухам, до яких долинали слова, абсолютно абсурдні з огляду на ситуацію. З якоїсь незбагненної для неї причини Іван Гнатович вирішив, що може поводитися так… так… огидно. Нещодавно врятований нею бомж, безумовно, викликав менше негативних емоцій, аніж чоловік, з яким працювала пліч-о-пліч, якого знала багато років і вважала розумним та достойним.

Вона так і не сіла, мовчки витріщалася на Івана Гнатовича, допоки той не заткнувся.

– Ми нічого не будемо пробувати спочатку, – намагаючись, щоб голос звучав рівно, промовила Вікторія. – Ви мене не чуєте. Не хочете чути. Я шкодую, що погодилася. І оскільки вечеря явно не вдалася, можете писати доповідну чи виносити догану, мені байдуже. Ніхто і ніщо не змусить мене це терпіти.

Круто розвернувшись, Віка вже майже відійшла від столика, як зупинилася, неначе щось забула.

– Перепрошую за свою невихованість. – І кинула на стіл гроші.

Серце вискакувало з грудей, поки вона йшла до виходу, оминаючи столики, заздрячи людям, між якими не відбувалося подібного фарсу. Її рішучість і образа допомагали тримати спину рівно, а голову високо. Вікторія не уявляла, чим закінчиться для неї ця вистава, але нічого доброго точно не чекала. Вона посміла образити найшанованішого лікаря їхнього закладу, наплювати на його бажання, принизити привселюдно… Ну, може, й не зовсім принизила, зрештою, келих поставила на стіл, а не вихлюпнула вміст в обличчя. Тим не менш вечір йому зіпсувала, настрій спаскудила, плани обламала. Що ще? Ранила чоловічу гордість. Останнього Іван Гнатович їй точно не пробачить.

Як би там не склалося далі, а вона нікому не дозволить так із собою поводитись. 

– Івченко, стривай! – Іван Гнатович наздогнав її, коли вона вже вийшла у вечірню духоту великого міста. 

Шум проспекту, жвавого нічного життя, відблиски вітрин і вивісок, світло від автівок, що проносилися повз, на мить осліпили Віку, й вона упустила момент, коли травматолог швидко обійшов її та затулив огляд і шлях.

– Не так швидко.

Він тримав руки в кишенях, щоб ненароком не торкнутися її. А дуже вже хотілося схопити за плечі і струсонути як слід, щоб проявила більше емоцій, щоб запалала нарешті так, як він, щоб відчула до нього бодай щось, крім поваги і презирства. Щодо першого він вже не був такий упевнений.

– Дайте пройти.

Вона ступила вправо. Він теж зробив крок.

– Не дуркуй. До твого будинку – пів міста. Давай хоча б відвезу тебе додому.

– Не треба. Доберуся сама.

Якусь секунду між ними нічого не відбувалося, а потім Іван Гнатович миттю знищив відстань і засунув долоню в кишеню її джинсів.

Віка шарпнулася, немов її обпекло розпеченим залізом.

– Чого ти смикаєшся? – сердито скрикнув Іван Гнатович. – Гроші свої забери. Ви, жінки, за своїм фемінізмом і незалежністю світу білого не бачите. Чи я не здатен пригостити за свій рахунок колегу?.. Не кажи нічого! Сідай в машину і поїхали. Інакше на роботу можеш завтра не виходити.

Віка струсила руками, неначе до них прилипла якась гидота.

– Досить мені погрожувати! Я поїду додому сама. І прийду завтра на роботу, але тільки для того, щоб звільнитися. Ви цього добивалися? Вітаю!

Різкими кроками вона попрямувала вперед, не думаючи взагалі, куди йде. Куди завгодно, аби подалі від цього жахливого чоловіка.

Господи! Ось так і розбиваються ілюзії і віра в людей, на хвилиночку, в нормальних людей. Що вже казати за решту?

Гірко скривившись, Вікторія не встигла далеко піти. Наполегливий Іван Гнатович не збирався так легко здаватися. Наздогнав її і цього разу схопив за лікоть.

– Я сказав – сідай і поїхали. Не змушуй перекидати тебе через плече на очах у цілого міста. Уяви, скільки лайків збере таке відео. Після цього точно не знайдеш роботи. Що? Думала, я не розгадав тебе? Ага, зараз, переведеться вона в іншу лікарню.