12. Вечеря і розмова

Поява Івана Гнатовича в інших обставинах не потішила би Вікторію. Та зараз вона кинулася до нього, як потопаючий до рятівного круга, з тією лише думкою, щоб втекти подалі від чоловіка, який змушував її нервувати незвично, почуватися не у своїй тарілці і взагалі викликав купу емоцій, які, як вона вважала, давно поховала.

Повсякчас відкидаючи волосся з обличчя, вона стала перед лікарем, несвідомо затуляючи собою Марка, немовби не тільки сама хотіла сховатися від нього, а й сховати від чужих очей. 

– Привіт, красуню, – фамільярно привітався Іван Гнатович, одразу простягаючи руки з явно не двозначним наміром обійняти.

Від хвилювання Віка якось випустила з уваги цю деталь і дозволила чоловікові торкнутися її оголеної шкіри. Думки її досі чіплялися хвостами за постать того, хто залишився за спиною. Саме тому вона ледь не проґавила момент, коли Іван Гнатович потягнувся до неї, щоб поцілувати.

Вчасно спохопилася і загальмувала, зробила крок назад, на безпечну відстань.

У сірих очах лікарня промайнуло невдоволення, та він нічим його не проявив.

– Ти якась знервована. Все гаразд? – натомість співчутливо поцікавився.

Губи Вікторії смикнулися, готові скривитися від удаваності його турботи.

Вона вичавила зніяковілу посмішку.

– Просто… Це трохи дивно. Ви ж мій начальник. Це… дещо незручно.

Він засміявся.

– Ах! Тільки це? Ну тоді наказую тобі розслабитися і отримувати задоволення.

Фраза прозвучала, як глум. Тільки немовля не в курсі, що вона означає. 

Вікторія вирішила вдати, що не зрозуміла натяку. Можливо, ніякого натяку тут і не було. Та в її випадку необґрунтована наївність може бути фатальною.

Він хотів підставити їй лікоть, але Вікторія трималася на безпечній для себе відстані. Що поробиш, думав Іван Гнатович, навіть вдови можуть бути перелякані від перспективи нових стосунків. А на меті він мав якраз такі стосунки, щоб позбавити згодом Віку статусу вдови. Не годиться такій красі дівувати до скону. Та і йому не завадить обзавестися дружиною, допоки ще є порох у порохівницях. Тому він обрав тактику обережного зваблення, дружньої чуйності, щоб не сполохати зайвий раз. Якщо сьогоднішній вечір залишить в її спогадах, а відповідно і у серці, теплі відчуття, він матиме непоганий шанс на продовження. А можливо, навіть продовжувати не доведеться, і все станеться сьогодні.

Передчуваючи захопливе дозвілля, Іван Гнатович відчинив дверцята свого автомобіля перед Вікторією. Тільки зараз зауважив, що вбралася вона не надто вишукано, особливо для місця, в яке він збирався її відвезти. Та це така дрібна прикрість, що на неї цілком можна не зважати. Фігуру Віка мала ого-го, їй пасував будь-який одяг. А цей обтягуючий білий топ дасть йому можливість весь вечір милуватися її досконалими повними грудьми.

Через незвичайність і загальну абсурдність ситуації Вікторія навіть не помітила, що Іван Гнатович убрався, немов на королівський прийом, як з голки: стрілочки на брюках, блакитна сорочка у тонку смужку з коротким рукавом, лаковані черевики і зачіска, ніби щойно з барбершопу. Поруч з таким показним чоловіком Віка почувалася бляклою і невиразною. Ще й у джинсах.

Дарма вона про себе так думала, тому що чоловіки на неї оберталися завжди. Просто їй ніколи не було до того діла. У теперішньому в її житті існував лише один чоловік – її син. 

І якось так склалося, що зараз вона отримала до себе уваги більше ніж за останні три роки.

Поки їхали до місця призначення, кожен був занурений у власні думки. Іван Гнатович не сумнівався в успіху своєї затії, Віка подумки будувала стратегію, яка дозволить їй і задовольнити керівника, і запобігти посяганням. Нічого притомного так і не вигадала, вирішивши діяти за обставинами.

Автівка загальмувала у центрі великого міста, напроти знаменитого ресторану, де столик треба замовляти за місяць.

У Віки відпала щелепа.

– Чого ви не попередили, що ми будемо вечеряти тут?

Дурне питання. Коли це Іван Гнатович когось про щось попереджав?

– Хотів зробити сюрприз, – розплився в усмішці. – Настрій у нього явно був чудовий. – Прошу.

Пропустив її вперед.

Ресторанний зал був заповнений ущерть. Однак широкий простір не здавався перевантаженим присутніми, в основному завдяки тому що столики розташовувалися на достатній відстані один від одного. Між ними легко снували офіціанти у білих костюмах, із накрохмаленими серветками на згині ліктя. Декор приміщення, вишуканий і мінімалістичний водночас, створював атмосферу не затишку, а своєрідного комфорту, в якому впевнено і зручно почувалися як пара підлітків у худі та кросівках, так і дама у вечірньому вбранні з кавалером при параді.

Офіціант провів їх до зарезервованого столика біля вікна, зняв табличку і подав меню.

Іван Гнатович постійно усміхався. У Віки починало складатися враження, що він милується собою тут і тим фактом, що взагалі сюди потрапив.

– Ніколи тут не була, – сказала Віка, щоб щось сказати.

– Правда ж, розкішне місце?

– Так. Тут дуже гарно. Як вам вдалося? Я чула, що потрапити сюди – ціла справа.

– Нічого особливого,  – відмахнувся він, явно пишаючись тим, що Вікторія зауважила це, – якщо знати, кому накладаєш гіпс. Пам’ятаєш, на минулому тижні серед ночі доставили чоловіка з переломом шийки стегна?

Віка кивнула. Літній чоловік дуже сильно тоді стогнав і бідкався, що життю його прийшов кінець, більше він не стане на ноги, та й взагалі все пропало. Тоді травматолог був у доброму гуморі, тобто так взявся за пацієнта, що той з переляку став заїкатися, а заразом зрозумів, що у нього чудове життя, прекрасна робота і родина, які на нього чекають, та й перелом – відмінний спосіб викликати докори сумління у дружини, завдяки якій він і стався. 

– Так от, це – власник ресторану.

– Справді?

– Так. І він був настільки вдячний, що…

Іван Гнатович зробив широкий жест рукою, ніби все навкруг, включно з відвідувачами, належало йому. Цієї миті Вікторія усвідомила, що і її він так само вважає такою, що належить йому. Рано чи пізно належатиме. Без урахування її думки. Він був з тих людей, які досягають поставлених цілей, чого б це їм не коштувало. А зараз такою ціллю, ясна річ, була вона – Віка.