11. День ікс і волосся

День ікс, тобто п’ятниця настав.

Зранку Віка зателефонувала Микиті і з прикрістю повідомила, що їхня зустріч і поїздка додому переноситься на понеділок. На диво, хлопчик не дуже розчарувався. Це мало би засмутити Вікторію, але вона була така знервована у зв’язку з вечором, який невідворотно насувався, що не звернула уваги на тон сина.

– Точно не проти? – вкотре перепитала Віка у слухавку. – Я можу помінятися змінами… Не треба?.. Я дуже сильно скучила за тобою, синочку… Ой… Чекаю не дочекаюся того сюрпризу… І що ж ти там таке цікаве придумав?.. Не скажеш?.. Ну добре. Запаслася терпінням. Цілую і міцно обіймаю… Поводься добре і слухайся бабусю… Люблю тебе!

Віка присіла на вологий після чистки диван і зронила голову на руки. Їй страшенно бракувало сина, вона сердилася на Івана Гнатовича, який зіпсував їй всі плани, а більше – на себе. Зрештою сама собі набридла зі звинуваченнями. Кинула ганчірку, якою витирала пил на меблях, у відро, вода вихлюпнулася, тепер треба все заново прибирати. 

Ну ось. Вкотре завдала собі клопоту через нестриманість. Чи це просто нерви? Може, прийняти заспокійливе? Але ж до вечора, до часу, коли Іван Гнатович мав заїхати по неї, ще цілих шість годин. Ліки вже будуть неефективні.

Вікторія порилася в аптечці, про всяк випадок приготувала таблетку і поклала на видноті. Потім підійшла до дзеркала і довго дивилася на відображення. Міркувала, чи нафарбуватися, чи лишится у природній красі, чи, може, навпаки – підправити фізіономію так, щоб у Івана Гнатовича не виникло жодного бажання приставати до неї. Насправді, все це не мало ніякого сенсу з огляду на те, що і косметики у Віки практично не було. Хіба що туш для вій і блиск для губ валялися у косметичці, заповненій ліками, з давніх давен.

Упоравшись із прибиранням, Віка раптом згадала, що й одягу для такого випадку теж не має. Більш-менш відповідна сукня була зіпсована, коли вони з Марком несподівано зустрілися з асфальтом у ніч знайомства. Віка так її і не зашила. Закинула до брудної білизни, впевнена, що більше ніколи не надягне сукню, якої торкалися брудні руки безхатченка. 

Сьогодні ж її рішення вже не було таким категоричним. Не тому, що попереду маячіло побачення, а тому що… Віка напевно не могла би сказати.

Її думки раз по разу вертали від необхідності обрати вбрання до Марка. 

Це ім’я йому чудово пасувало. А ще пасувала йому кривувата усмішка, рідкісне, а від того більш цінне явище в його репертуарі. 

Віка не бажала зізнаватися сама собі, але була би не проти дізнатися, як він і що з ним. Чи не потрапив у чергову халепу? Чи не порізали знову у дурній бійці? Чи є в нього гроші на їжу?

А потім себе ж і обсмикувала. Такі, як він, не пропадуть, завжди знайдуть вихід. Мабуть, знову обікрав якусь нещасну жертву, що не змогла постояти за себе, от і має на прожиття. І хоча таким нікого не здивуєш, і не їй засуджувати, Віка у глибині душі хотіла би, щоб Марк був іншим. Не обов’язково багатим, а просто достойним, достойним самого себе. Він же  мав золоті руки, можливо, навіть служив у силових структурах, якщо згадати, як вправно поводився з її пістолетом. Причесаний і умитий, жодним чином не нагадував бездомного. Світло-карі, приємного бурштинового відтінку очі були очима розумної людини, не прогірклого п’яниці. Що ж з ним не так?

Не те, щоб вона хотіла взяти участь у його долі абощо, але принаймні дізнатися його історію, якось посприяти, якби він сам попросив, була би не проти…

Все це марні фантазії, які не мають жодного стосунку до реальності. Є проблеми важливіші. Наприклад, як дати зрозуміти Івану Гнатовичу, що на більше, ніж спільний прийом їжі, вона не погодиться?

Зрештою, Віка просто психонула і вирішила, що джинси – найкращий вид одягу усіх часів і випадків. Груди прикрила цнотливим топом білого кольору, який відкривав тільки вузеньку смужку живота. Можливо, краще було б натягнути щось типу оверсайз, але у такому вигляді Віка почувалася як вдома, а бути на побаченні з колегою “як вдома” – точно не найкраща ідея. Певна напруженість триматиме її в тонусі.

За десять хвилин до назначеного часу Вікторія вийшла з під’їзду. Не хотіла, щоб чоловік піднімався до неї у квартиру.

Легенький літній вітерець одразу підхопив її волосся, яке вона з дуру залишила розпущеним. На щастя, у сумочці завжди лежали запасні резинки і шпильки. 

Віка відійшла подалі від всевидючих очей бабусь на лавочці під під’їздом. Тільки дивом вони досі не довідалися, що вона медсестра, а то спокою б не мала, ставлячи крапельниці, роблячи уколи та вимірюючи тиск. Анекдот чи ні, а її колега з районної лікарні, сімейний терапевт Ірина Вікторівна, саме через це і продала тут квартиру, переїхала в інший район міста, де точно ніхто не знатиме найближчим часом, ким вона працює.

За десять метрів від свого під’їзду, за аркою, Віка зупинилася так, щоб бачити в’їзд і залишатися самій не дуже на видноті. Витягнула резинку і спробувала приборкати волосся. Важке і темне, ціною виняткових зусиль і піни для укладки воно давалося для приборкання. Віка і так, і сяк крутила ту копицю, виходив лише опалий хвіст, бо не тримала резинка ваги.

– Залиш, як є, не чіпай, – пролунав позаду чоловічий голос. – Ти просто надзвичайна з цим темним шовком на плечах.

Серце Вікторії забилося, як скажене, рвонуло вперед, ніби шукаючи укриття від оксамитових ноток у голосі, які схвилювали попри її волю. Так не повинно бути. Ні. Жоден з чоловіків не повинен її бентежити. Жоден.

Але реальність піднесла сюрприз.

***

Не обертаючись, кілька секунд Вікторія стояла, мовчки вгамовуючи збожеволіле серце. І з чого б це, питається? Під пахвами зробилося волого, і вся надія була на дорогий дезодорант. У найнесподіваніший момент власний організм підвів її. Все ж таки треба було випити заспокійливе. Вже пізно.

Глибоко вдихнувши, Вікторія вирішила, що тягнути далі і трусливо уникати зустрічі точно не в її характері. Хвилювання – нормальне, коли тебе застають зненацька. Так вона намагалася виправдати свої реакції.