8. Бійка і геть!

Двері до квартири були прочинені. Марк не здивувався, Вікторія ж бо мала поміняти замок, напевно, не встигла, зненацька захоплена якимось покидьком, що вирішив скористатися нагодою. 

Дивно, як зовнішні атрибути нормальності впливають на внутрішній світ. Ще кілька днів тому Марку і в голову б не прийшло, що він кинеться на допомогу практично незнайомій жінці, яка ледь не пристрелила його самого. До жінок він очікувано ставився з недовірою, після такого-то епік-фейлу. І ось варто було помитися, як світосприйняття теж ніби очистилося. Звичайно, причина крилася набагато глибше, та сам факт того, що він поводився майже на рівні довоєнному, вселяла надію.

Марк встиг вчасно, щоб не дати Сніговій королеві бесславно випасти у вікно. Діяв на самих інстинктах та відточених навичках рукопашного бою, котрі зберігаються у м’язовій пам’яті, з тілом разом назавжди.

Підкрався нечутно, рвонув за плечі, перекинув на підлогу і врізав так, як давно вже нікого не бив, навіть наркоманів днями. Здавалося, кулаки його живуть своїм життям, гамселять чужу пику з насолодою, якої давно не відчував. Аж поки обличчя ворога не перетворилося на криваве місиво, а над вухом не пролунав жіночий крик. Лунав і лунав, як безперервна сирена.

Марк отямився. Впав навзнак. Кісточки на кулаках пекли і кровили. Але такого кайфу давно не ловив.

– Що ти накоїв? Божевільний! – волала Вікторія. – Ти вбив його!

– Нікого я не вбив, ну хіба що русні трохи, і то не сьогодні.

Віка на мить заклякла, та вирішила, що подумає про це потім. Зараз нагальною потребою було надати першу допомогу Антону. Вона кинулася за аптечкою, дорогою зло міркуючи, чого цим чоловіками не живеться спокійно. Обов’язково треба затіяти бійку. 

Тим часом противник заворушився. Марк всівся і спостерігав за ним, готовий будь-якої миті знову припечатати свій кулак об дуже довгого носа пізнього візитера. Коли попустило, нарешті роздивився літню військову форму, атрибути і матюкнувся. 

Якраз зайшла Вікторія, невдоволено скривилася, почувши матюки. Поставила аптечку біля понівеченого столу і розквашеного обличчя.

– Ви винні мені стіл, – суворо заявила, щедро зрошуючи спиртом синці і витираючи криваві патьоки, – обидва.

Антон застогнав, подаючи ознаки життя.

– Якого… – спробував обуритися він, але Вікторія завадила.

– Цить! Лежи і не рухайся. Оце мені пощастило і у вихідний працювати. Пішли б собі десь на вулиці повбивали один одного і дали мені спокій.

Її досвідчені руки медсестри дрібно тремтіли, тому що вона дійсно злякалася, що безхатченко міг убити Антона. На щастя, лише трохи підправив фізіономію. Насправді, думала Віка, так йому і треба. Не злякав, але розсердив її до чортиків.

– Що ти тут робиш? – звернулася до Марка, не повертаючи голови, зосереджено і вправно обробляючи садна.

Безхатченко гарно приклався до Антона. В глибині душі вона була навіть вдячна йому, але, звичайно, не зізналася б уголос. А то ще вважатиме, що вона пробачила йому крадіжку. Не пробачила, забагато честі, та не стала заперечувати сама собі, що він дуже вчасно нагодився.

– Подумав, що тобі потрібна допомога із замком.

– Як доречно! Спочатку створити проблему, а потім героїчно її вирішувати.

– Це я вмію, – розплився в усмішці Марк. Настрій у нього був відмінний.

Віка зиркнула на нього з-під насуплених брів.

– Чого довольний такий? Віддухопелив невинну людину і радіє.

– Невинну? Впевнена? – Вікторія промовчала, продовжуючи витирати і накладати пластирі. – Хто це?

– Тобі яке діло?

– Так і знав, що так скажеш. Але ж він явно не просто залітний герой.

Вона підвелася з колін, помилувалася плодами своєї праці – двома турундами в носі і безліччю дрібних оброблених подряпин.

– Родич, – нарешті пояснила.

– Родич, та ще й військовий, а поводиться гірше за мене.

– Самокритика? Щось новеньке.

– Можеш глузувати з мене, скільки влізе, але я б на твоєму місці не знався з таким родичем. Ти сьогодні ледь життям не поплатилася за гостинність.

– Щастить, як шибенику, – саркастично відізвалася Віка. – День такий сьогодні у мене – вдалий. Може, ти мені ще й телефон хочеш повернути?

– Чого нема, того нема.

– От бачиш, кажу ж – супер вдалий.

– Віка… – Він хотів підбадьорливо похлопати по плечу, та помітив, як вона несвідомо відсахнулася, і опустив долоню. – Я можу тебе так називати?

– Відколи тобі потрібен дозвіл? Вже прізвисько не подобається?

– А тобі?

Вона підвела на нього очі і зненацька зніяковіла. Лише на секунду, та цього виявилося достатньо, щоб усвідомити весь абсурд ситуації.

– Я не Снігова королева, – заперечила радше собі, аніж йому, – що б ти там не думав.

– Як скажеш, – легко погодився він.

Під їхніми ногами почувся стогін. Обидва нарешті звернули увагу на побитого.

– Як збираєшся вчинити з ним?

Віка стенула плечима. Вирішувати ще й цю проблему вона взагалі бажання не мала. Відвертість Антона загнала її у глухий кут. Такого підступу вона не очікувала, а це, безсумнівно, був підступ. Вона не вірила, що Сергій міг просити брата стежити за нею, але й остаточно цієї думки не відкидала. На жаль, дізнатися правду було вже неможливо. А більше словам Антона віри не йняла. Тим не менш, звідкись він же дізнався про чоловіка, що ночував у неї.

Вона перевела прозорий погляд на безхатченка. І їй раптом захотілося втілити у слова всю ту гаму емоцій, що вона пережила за останній час. Та слів таких вона не знала, а якби й знала, прямо зараз не ризикнула би промовляти. Натомість сказала:

– Допоможи покласти його на диван. Я не можу вигнати його в ніч у такому вигляді, – додала, ніби виправдовуючись.

– Так, я знаю.

Марк не зводив з неї очей, дивуючись і захоплюючись її відчайдушною сміливістю. Замість того, щоб спустити зі сходів їх обох, вона знову наступає на ті самі граблі.