6. Гість і минуле

– Коли ти приїхав? – без особливого ентузіазму поцікавилася Вікторія, пропускаючи гостя в дім.

Білявий кремезний чоловік у футболці і штанях кольору хакі, з військовим наплічником пройшов у передпокій, мимохідь оглянувши безлад, що влаштувала Віка.

– Сьогодні вранці. Що сталося?

Скинув наплічник на підлогу і по-хазяйськи розвалився на дивані.

Не розплітаючи рук на грудях, Вікторія стала перед ним. Вигорілі брови, жовто-попеляста, як у альбіноса, щетина на підборідді, зморшки біля очей від постійного мруження. Антон, молодший брат Сергія, не мав нічого спільного з покійним нині родичем, крім батьків і почуттів до Віки. Свого часу вони боролися за її серце. Вона обрала старшого не тому, що він був кращий, вродливіший чи достойніший, а тому що покохала саме його. Антон не зміг з цим змиритися, і на довгі роки стосунки із Сергієм зіпсувалися. Аж допоки той не загинув. Антон не робив спроб підбити клинці до вдови, у такі важкі часи суперництво давно відійшло на останній план. Навпаки, підтримав, чим міг, попри відверто негативне ставлення матері до невістки. Продовжував служити в армії та інколи навідувався, як от зараз.

Чи раділа Вікторія цим візитам? Мала подвійні почуття. Та, пам’ятаючи про надану допомогу після смерті Сергія, була вдячна та вимушена миритися. Тим більше, Антон тримався на відстані і дотепер ні натяком не дав знати, що досі нерівно дихає в її бік.

– Ми домовлялися, що ти зупинишся в готелі.

– Цілий день мотався у справах, не встиг забронювати номер.

Так собі відмазка, подумала Віка, але нехай. Може, воно й на краще, що сьогодні Антон прийшов до неї.

– Здається, ти не дуже рада мене бачити.

– Поганий день, – відповіла невизначено, а загалом ще погана ніч, поганий місяць, погані три роки. – Будеш щось пити чи їсти? – Згадала про свій келих і поставила на столик. – Микита у бабусі, тому з їжі у мене тільки огірки та яйця.

Антон узяв келих, понюхав, але не став питати, відколи вона п’є на самоті. Сам він алкоголь не вживав, зате балувався кальяном та іншим, коли випадала нагода. Проте нагода випадала нечасто.

– Вип’ю кави. Скучив за твоєю кавою. У нас в частині такої розкоші немає.

– Надовго? 

На кухні Віка дістала турку, всипала мелені зерна і поставила на вогонь.

Антон пішов слідом за нею, почуваючись практично як вдома.

– На кілька днів. Так що сталося? Ти сама на себе не схожа.

Віка не мала жодного бажання ділитися своїми провалами, нарватися на співчуття – останнє, що їй було потрібно.

– Зламався замок, – збрехала. – Хотіла поставити новий, а нічого не вийшло.

– О, то я вчасно, – наснажився Антон. – Я, звичайно, не спец по домашніх замках, та, думаю, це не складніше автомата.

Він повернувся у передпокій і почав копирсатися у тому безладі, що покинула після себе Вікторія.

Тим часом вона зварила каву, аромат якої розповсюдився навіть у під’їзд, і стала поруч. Її не полишало відчуття неправильності того, що відбувається, і вона нічим не могла це пояснити. Антон не вперше навідувався до неї, але завжди у квартирі був Микита. Зараз же неясне передчуття тривожило Вікторію, і його природи вона не розуміла. Більше за все хотілося виставити родича геть і зачинитися всередині, підперти двері шафою для одягу. Навіть минула ніч так не злякала Віку, як прийдешня.

Здригнувшись, Віка поставила чашку з кавою на тумбочку і повернулася за своїм келихом у надії, що кілька ковтків вина вгамують її нерви. Вино пішло добре, а от нерви вгамовуватися відмовились.

Антон постійно наказував:

– Подай викрутку!

– Не затуляй світло!

– Світи прямо!

– Де болти? А гайки?

– Давай сюди!

І все це командним тоном.

Так чи інакше, а порівняння було не уникнути. Коли за діло брався Сергій, вона дізнавалася, що все працює і зроблено, постфактум. Манера Антона її відверто дратувала. Схоже, її тепер дратували абсолютно всі чоловіки, без винятку.

– Я телефонував тобі сьогодні, – раптом заявив Антон, схоплюючись на рівні ноги.

У голосі його відчутно звучав докір.

Він розвернувся і вп’явся в неї гострим поглядом.

– У мене вкрали телефон, – пояснила Віка, хоча насправді не могла збагнути, чому повинна виправдовуватися.

Та пояснення, здавалося, не задовольнило Антона. Він обтер руки ганчіркою, кинув її на підлогу і підступив до Віки, змушуючи її несвідомо зробити крок назад.

– Вкрали чи не хотіла відповідати?

– Про що ти говориш? Навіщо мені брехати?

Антон не збавляв наступ, допоки Віка вперлася стегном у тумбочку. Чашка з кавою похитнулася.

– Я чекав, – стишуючи голос, промовив, зазираючи своїми бляклими очима в обличчя Вікторії, – чекав довгих сім років. Поки ти тішилася з моїм братом, поки йшла війна, поки ти горювала. Покірно чекав, сподіваючись, що нарешті мене помітять.

Віка ковтнула противний клубок у горлі. Слова Антона не досягали її свідомості. Їй ніяк не вдавалося втямити, до чого він веде, настільки жахливим був сенс, якщо копнути глибше. От тільки тулуб Антона, його дебелий торс, накачаний і підтримуваний постійними тренуваннями, небезпечно близько знаходився біля її тіла, ледве прикритого сірою безрозмірною футболкою. Від самої думки, що він зараз насунеться впритул чи, не дай боже, схопить в обійми, їй стало зле.

– Я завжди помічала тебе, – спробувала вирватися Вікторія, одним стрімким рухом, як змія, вислизаючи з неминучої пастки. – До чого це все? Я гадала, ти давно забув мене, змирився…

– Я змирився, так, – бурхливо погодився, – бо вважав, що ти досі горюєш за моїм братом, оплакуєш його, тужиш.

– Так і є. Я не забула Сергія.

– Не смій говорити його ім’я вголос, шльондра! – закричав Антон і замахнувся, щоб ударити.

Віка відсахнулася. Невже дівер посмів підняти на неї руку? Чому?

– Яка муха тебе вкусила?

– Не бреши мені! – Він тримав руку на рівні її голови, пальці стиснуті в кулаки. – Прикидаєшся невинною нещасною вдовою, а сама хахалів додому водиш!