5. Поліція і замок

Знавісніла – не те слово, яким можна було би описати стан Вікторії, коли вона, вимивши з хлоркою душову кабінку, прийнявши після того душ, попивши чаю, вирішила зателефонувати сину. У такий час він завжди їй дзвонить, а дзвінка чути не було. Ще не хвилювалася, але була близька до того.

Смартфон не знайшовся ні у сумочці, ні біля дивана, ні у передпокої, словом, ніде. Так само, як і гаманець виявився порожній. А вона тільки вчора зняла зарплату з картки.

Віка пожбурила його в стіну і заричала. 

Цей клятий пройдисвіт таки пограбував її! Після всього, що вона для нього зробила! Наївна дурепа! От і допомагай після такого людям.

Сама винувата. Він же в неї з перших хвилин не викликав довіри. Вона тупо повелася на те, що він її не пристрелив, а відклав пістолет. Напевно, на той момент вже взяв все, що хотів. А вона ще йому Сергієві джинси віддала!

Останнє чомусь видавалося найбільш прикрим.

Віка стукнула себе по лобі. Швиденько передивилася всі шафи, схованку – решта речей і грошей були на місці. Недолугий грабіжник, мабуть, не мав достатньо часу, щоб все обнишпорити. Тим не менш, від цього легше не ставало. 

Ну ось, знову непередбачувані витрати. І як же ж невчасно! Саме тоді, коли потрібні гроші на те, щоб зібрати дитину в школу. Втім, коли це буває вчасною раптова втрата значної суми?

Вікторія моталася по квартирі, мов фурія, зла на весь світ і його окремого безсовісного представника.

Швидко зібралася і побігла на ринок за новим замком, а потім і в магазин за телефоном. Там вибрала навмання недорогий варіант, все одно довелося брати кредит.  Ще пошкодувала про фотографії. Їх було не так багато, але кожна посідала окреме місце в її серці, бо була пов’язана з особливо важливими моментами з Микитою. Добре, що знала номер сина напам’ять.

Прямо там, в магазині, і набрала.

– Синочку, привіт. Це мама, не лякайся… Збережи новий номер у телефоні, добре? Як справи? Я страшенно скучила за тобою… Скоро заберу, так… Що каже бабуся?.. Треба піти в школу в селі?.. Але ж ти вже зарахований до школи біля дому, і вчителька тобі сподобалася… Що?.. Свіже повітря?.. Не бери в голову. Я поговорю з бабусею…  Сюрприз?.. Для мене?.. Ну гаразд, – розсміялася Віка, – вже не терпиться… Цілую і обіймаю тебе міцно-міцно! Бувай, любий!

Натисла відбій – і усмішка миттю зникла з обличчя. Що це за дурна ідея виникла у свекрухи? З якого дива вона вирішує, до якої школи ходити Микиті?

Така заявочка, та ще й за спиною у Вікторії, вибісила її ледь не більше ніж сьогоднішня пригода. Треба якомога швидше забрати сина від свекрів. Ще й сюрприз якийсь приготували, сам факт цього вже напружує. Нічого доброго Віка ніколи не чекала від батьків чоловіка. Від самого початку вони були проти їхнього одруження. А коли Сергій загинув, ледь не звинуватили її у цьому. Замість того, щоб підтримати, ставили палиці в колеса і всіляко заважали налаштувати більш-менш нормальне життя. Останні кілька місяців стосунки між Вікою і свекрухою дещо поліпшилися, бо вона нарешті погодилася відпустити малого до них на літо. Втім, якби Микита сам не схотів, цього б не сталося. А тепер…

Вікторія насправді не знала, що думати.

Добре. Відкладе вирішення цієї проблеми до наступного вихідного. Хоча… Ні, так довго вона не витримає. Треба буде помінятися змінами з колегою. Якщо Світлана Марківна погодиться, то вже післязавтра Віка обійматиме сина.

Вона так замислилася, що не помітила ні червоного сигналу світлофора, ні чоловіка, який налетів на неї, перебігаючи дорогу.

– Твою ж…!

І Вікторія опинилася в обіймах вранішнього крадія. Позаду промчала атівка, істерично сигналячи.

– Снігова королева?

Вона спочатку не втямила, до чого тут дитяча казка, потім у голові миттю спалахнув спогад, не такий вже й далекий. Рівно кілька секунд, поки вона усвідомлювала, хто її схопив, дуже виразно відчувала всім тілом чужі чоловічі дотики, вірніше, один цілковитий дотик, що охоплював її стан щільно, аж до неможливості нормально вдихнути.

Відраза, підкріплена гнівом, піднялася з усією силою притишеної до часу люті.

Замахнувшись сумочкою, Вікторія з розмаху врізала чоловіку по голові, по спині, і знову, куди лиш могла долетіти підручна жіноча зброя.

– Ай! Ти що робиш, сказилася?!

Не очікуючи такої відсічі, Марк відпустив жінку і лиш встигав прикриватися руками від нападу.

– Поліція! Поліція! – кричала Вікторія. – Хапайте його! Він мене обікрав!

Але люди, поглинені власними турботами, воліли триматися подалі від божевільної парочки. Ну подумаєш, посварилися, з ким не буває?

Якийсь літній чоловік інтелігентного виду спробував втрутитися. Нарвався на такий відбірний мат з боку Марка, що, ледь не хрестячись, поспішив втекти подалі.

Тим часом Віка не припиняла гатити сумочкою куди попало, аж поки під час чергового підльоту Марк її не перехопив. Обеззброєна Вікторія, спітніла і люта, завмерла на мить. Подивилася на порожню руку і кинулася на чоловіка з кулаками. Він легко перехопив її за зап’ястя і завів їх їй за спину. Віка завила:

– Пусти! Боляче!

– А мені не боляче? – кивнув на свою рану. Крізь нову сорочку знову просочилася кров.

– Так тобі і треба, покидьок нещасний! Злодій, паскуда! Я тобі життя врятувала, а ти так віддячив! Пусти! Я таки викличу поліцію. Допоможіть! – вискнула і заборсалася в його міцній хватці, як спіймана курка.

– Заткнися, – зашипів він їй на вухо, – бо скажу, що ти психічно хвора, яка порізала свого чоловіка. І тоді вже загребуть тебе, а не мене.

– Ти не посмієш! –  в голосі її забринів страх. – Ніхто тобі не повірить. Я медсестра, мене купа людей знає.

– Поки вони розберуться,  що до чого, час мине. На твоїй ідеальній репутації медсестри, якою ти так пишаєшся, залишиться незмивна пляма. Назавжди. Кого цікавить правда, коли брехня так лоскоче нерви, еге ж? Перемиватимуть тобі кістки за спиною, а ти й гадки не матимеш.