4. Снігова королева і притулок

У тому, як торкалася Вікторія шкіри чужого пораненого чоловіка, було щось збочене. Як витирала патьоки крові, як накладала свіжий пластир, міцно і в той же час ніжно натискаючи, як перев’язувала плече. Не могла позбутися відчуття, що зраджує. Зраджує Сергію, його пам’яті, своєму коханню. Розумом прекрасно усвідомлювала, що це маячня, проте серце чомусь тріпотіло так, ніби перед нею сидів не грубіян безхатченко, який кілька хвилин тому погрожував їй її власним пістолетом, а чоловік, якому вона дозволила увійти в своє життя. Вона не знала його імені, він викликав у неї антипатію і вона воліла би взагалі ніколи його не зустрічати, проте в глибині душі відчувала, що вже нічого не буде так, як раніше. Ніби вона пройшла якусь точку неповернення, коли вирішила не покидати його, стікаючого кров’ю, у парку.

Дивно.

Тим часом він, досі безіменний, насолоджувався її рухами, її не надто обережними доторками до своїх ран, і відчував, що іскри життя знову запалали. Давно згасле багаття, холодний попіл на ньому, що символізував його існування, дивним чином знову затеплилися. Нариваючись вчора на драку з наркоманами, яка могла би закінчитися його цілком очікуваною загибеллю, він не думав про те, що для нього може настати новий день. Він взагалі ні про що не думав, просто хотів покінчити з цим лайном під назвою його бісове життя. Нікчемне існування не було йому потрібне, він давно втратив все, що міг втратити, і не мав жодної надії на повернення. Тож навіщо витрачати повітря? Гигнувся б та й по всьому. Нікому би не завдав клопоту. Бо нікого не було. Всі, хто колись мав для нього значення, зникли з його горизонту, щойно він почав скочуватися у прірву. Так йому й треба.

– Ти чаклунка, ти в курсі?

– Авжеж, – хмикнула Вікторія, – зараз перетворю тебе на жабу і нарешті здихаюся.

– Суп звариш, чи що?

– Я що, схожа на француженку?

– Гм… – Він замислився на мить, пильніше вглядаючись у риси Вікторії. 

Витончені з одного боку, виразні і навіть дещо грубі – з іншого. Більше всього притягували погляд її очі, часом ставали вони настільки прозорі, що було боляче в них дивитися. А часом темніли, як грозове небо.

Він ще не вирішив, як йому більше подобалося і чи подобалося взагалі, та певний висновок вже зробив:

– Снігова королева. Ось на кого ти схожа.

На її обличчі намалювався натяк на усмішку.

– Все. Готово. – Вона відійшла на метр, критично оглянула свою роботу. – Я зробила навіть більше, ніж могла. Тепер ти нарешті підеш? 

– А я нікуди не поспішаю. – Він склав руки на грудях і відкинувся на спинку дивана.

– Твої плани, як і ти сам, мене анітрохи не цікавлять. 

– Пропонуєш мені піти на вулицю у такому вигляді?

Розвів руками, демонструючи заляпаний кров’ю рушник.

– Та хоч голяка! Яке мені діло? Якщо відверто, ти дістав. Ясно? Я не хочу витрачати єдиний вихідний на… на…

– На того, хто змушує почуватися живою? – раптом доповнив він її невиразну думку.

– Іди до біса! Вимітайся! Я не жартую. У мене зараз терпець урветься.

– Окей. – Він підвівся. – Може, хоч штани які даси?

Вікторія засичала. Це просто неймовірно! Нестерпно!

– Гаразд! Штани – і ти підеш.

Закрившись у своїй спальні, вона дивувалася сама собі – чому досі не набрала 102? Що змушує її крутитися навколо цього дратуючого типа, як вужа – на розпеченій пательні? Явно не те, що він добре володіє зброєю. Хотів би – давно би пристрелив чи зарізав, от навіть тоді, коли вона ще спала. І в її квартирі він явно добре влаштувався, а вона?

Вікторія присіла, витягла нижній ящик у шафі. Там були обережно складені речі Сергія. Вже три роки вона не зазирала сюди. Було надто боляче. Решти його речей одразу позбулася, у квартирі ніде ні фотографії не стояло, нічого не нагадувало про покійного чоловіка. Зберігала лише їхній спільний фотоальбом, глибоко захований тут же, під купою одягу. Ще висіло фото над ліжком Микити у дитячій кімнаті. Все. 

Якось після поховання зайшла до квартири, де кожен предмет, кожна деталь нагадували про коханого, про незворотну втрату, і зрозуміла, що не витримує. Винесла майже все. Змінила меблі, які могла поміняти, позбулася посуду, з якого пив і їв. Словом, створила простір з нуля, де принаймні могла дихати. Та дещо на згадку залишила. 

Тепер, проводячи долонею по жорсткій поверхні джинсів, торкаючись оксамитової тканини сорочки, зависла, ніби марячи у тумані спогадів. Віддати останнє, що пов’язує її з чоловіком?

Звісно, це не так.

Головний сполучний ланцюг – це син. Він тримає міцніше за окови. Тому чого варті прості речі, які насправді – лише тригер для страждань? Маркер її слабкості і нездатності пережити горе.

Напевно, вона могла би сказати, що не має чоловічих штанів і запропонувати власні. Або ж вкотре послати куди подалі.

Незбагненна власна поведінка – це точно привід задуматися. Проте не зараз.

Глибоко вдихнувши, Вікторія витягла джинси, захлопнула шафу і повернулася у вітальню.

“Гість” сидів на тому ж місці, витріщався у чорний квадрат Малевича, тобто плазмовий телевізор на стіні, з опущеними кутами красивих губ, і було в його образі щось таке гірке і глибоке, що на невловиму мить Віка відчула укол провини.

– Ось, – кинула йому на коліна штани.

Мовчки взяв, не ховаючись, переодягнувся, скинув на підлогу рушник. Джинси, як не дивно, сіли як улиті.

Біля дверей, коли Віка ще не вірила, що він справді уходить, затримався. Не розвертаючись, так що вона мусила дивитися в його голу пошрамовану спину, промовив:

– Дякую. За все. Бережи себе, Снігова королево.

– Вікторія, – раптом сказала.

Він повернув голову у пів оберта, але так і не подивився на неї.

– Бувай, Вікторіє. Ти справді перемогла.

Вона видихнула, навіть не помітивши, що не дихала кілька секунд.

Двері зачинилися.

***

Він ішов вулицями, у нових штанях, босоніж, зі сміттєвим пакетом за плечима, від якого смерділо за кілометр, бо там був його одяг. Фізично почувався не дуже, вчорашні пригоди і кровотечі далися взнаки, проте психічно – так, неначе знову став нормальною людиною.