2. Уточнення і вибір

Сум’яття охопило Вікторію. Вона не вечеряла з чоловіками ось вже більш як три роки. Їжаку зрозуміло, чим має закінчитися ця невинна на перший погляд послуга. Слово за слово –  і ось вже він підвозить її додому, вони піднімаються в її поки що порожню квартиру, а там…

Ні!

Її уява забуксувала і все потонуло у темряві. На щастя.

Досі Вікторії і на думку не спадало приводити додому інших чоловіків. Відколи її коханий супруг загинув на війні. Це було вдвічі болючіше, тому що сталося напередодні Великої перемоги. Остання атака, останній наступ, останній бій… Для нього він став останнім. І коли вся країна тріумфувала, Віка заливалася сльозами на могилі коханого. Під її кволими від горя руками мовчки із сухими очима стояв їхній трирічний син. 

Відтоді вона заприсяглася, що ніколи не допустить того, щоб ще якийсь чоловік з’явився в їхньому житті і потім зник. Такого вдруге ні вона, ні Микита не переживуть. Тим більше місця в її серці, вигорілому вщент, все одно не було.

Запрошення Івана Гнатовича, більше схоже на ультиматум, не просто збентежило Віку. Вона й до того неодноразово отримувала пропозиції різного ступеню пошлості як від колег, так і від знайомих знайомих. Люди дивувалися, як така приваблива жінка досі може бути сама. Скільки можна носити жалобу? Молоді літа проходять, минулого не повернеш, мала би жити і радіти життю, знайти батька дитині. Так ні. Загордилася і вирішила вік дівувати, хоч і не дівка вже.

Їй було байдуже на людські пересуди. Ніхто не розумів, як сильно вона кохала, як нестерпно горювала, який жахливий біль постійно жив у ній, так що одного дня вона просто зламалася і зачинилася від усіх. Від усіх, крім сина. Гордячка, холодна і неприступна. Нехай. Зате вже не буде боляче.

Вікторія не була наївною. І до цього випадку вона бачила, що Іван Гнатович нерівно дихає до неї, проте ніколи б не подумала, що він здатен вдатися до такого ницого прийому, як шантаж. І тепер, стоячи перед ним, мусила робити вибір – робота чи гордість.

Якби не попередні проступки, вона б ні секунди не вагался – відмовила б, та ще й зверху додала чогось для закріплення. Однак черговий лікар не залишав їй вибору, тому що втратити роботу означало поставити під удар сина. Цього вона не могла допустити.

– Тільки одна вечеря і більше нічого? – про всяк випадок перепитала.

– Так. Одна вечеря і більше нічого.

Суворі риси лікаря злегка пом’якшилися.

– І ви не писатимете доповідну?

Він би хотів уточнити, що все залежить від того, як та гіпотетична вечеря закінчиться, але вирішив не перегинати палицю, щоб не злякати Вікторію. Вона вже проковтнула наживку, йому цього було досить. Поки що.

– Не писатиму, – погодився.

Ще якусь хвилину вона мовчала, обдумуючи варіанти. Тільки варіантів було раз, два – та й годі.

– Добре. Я повечеряю з вами. Але тільки один раз, – поспішила додати. – І це нічого не означає.

– Чудово. А тепер геть з моїх очей. На тобі вже лиця нема, така виснажена. Іди додому, відпочивай, щоб була мені як огірок на наступну зміну. Ясно?

Віка кивнула і поспішила зникнути з кабінету.

У коридорі полегшено видихнула. Відстрочка – це добре. Але чи надовго?

Молодша медсестричка Аня перестріла її в ординаторській.

– Ну що? Сильно лаявся?

Вона хрумтіла яблуком і величезними оленячими очима дивилася на старшу колегу. Боялася Івана Гнатовича, як вогню. Втім, його майже всі у травмпункті боялися. 

– Не сильно.

Віка переодягалася і не хотіла розповідати подробиць, та шила в мішку не сховаєш – щоки її червоніли, мов маки.

– Фух, – Аня, здається, нічого не помітила, – а я вже думала, знову догану тобі вліплять. І от за що, я питаю? За те, що ти возишся з такими екземплярами, тобі треба подвійну премію. Хто ще таке витримає? Позавчора привезли бомжа з розпоротим животом, так Світлана Марківна відмовилася його зашивати, уявляєш? Сам Іван Гнатович взявся за справу, і слова ж не сказав їй. 

– Коли пропрацюєш стільки, як Світлана Марківна, тобі теж ніхто слова не скаже, – відрубала Вікторія. – Все, я пішла. Спокійної ночі тобі.

– Дякую, Вік. Побачимося.

Вікторія вийшла у теплу ніч. Серпень близився до завершення, літо скоро попрощається і залишить по собі лише спекотну згадку. Віка більше любила осінь. Її лагідні жовто-брунатні обійми, прохолодні вечори і ласкаві дні, вологі тижні дощів і пахощі стиглих яблук. А ще традиційно восени вони з Микитою їздили на море, оксамитовий сезон ніби був створений саме для них. На жаль, цього року поїздку довелося перенести на літо, бо Микита йшов у перший клас.

Вона так скучила за сином, просто до щему. Ніяк не могла дочекатися, коли поїде забирати його від бабусі, її свекрухи. Хлопчик захотів побути на природі, в селі, а вона ніколи не відмовляла йому ні в чому. Ніколи відтоді, як загинув його батько.

Йшла темними вулицями, насолоджуючись прогулянкою попри втому в ногах. Ліхтарі розганяли пітьму, створюючи романтичний настрій. Вікторія бездумно рухалася знайомим шляхом через парк. Навіть серед ночі вона не боялася тут ходити. В сумочці завжди був пістолет. Стріляти її навчив чоловік, а коли після війни прийняли закон про легалізацію зброї, вона все оформила. Так, думалося їй, часточка коханого завжди поруч і  захищає її. На щастя, скористатися не довелося. Район тут був спокійний.

І ніби на заперечення останнього твердження з-за кущів, що слугували спинкою лавки, вигулькнула чорна тінь і кинулася під ноги. Вікторія скрикнула, схопилася за сумочку, але не встигла нічого дістати. Тінь рухнула перед нею безвільною масою і застигла у нерухомості.

Так само завмерла і Вікторія. Гарячково міркувала: обійти його і побігти куди очі понесуть, чи пристрелити, чи викликати поліцію, чи надати допомогу.

Останнє, підкріплене багаторічною робочою звичкою, взяло гору. Віка обережно обійшла тіло з усіх сторін. Жовте світло ліхтарів дозволило тільки роздивитися, що це тіло явно людське, вірніше, напевно чоловіче.