РОЗДІЛ 13 "Минуле"

Мені  знайомі ці відчуття.  Я знаю, як це  боротись зі стихією. З водою. З безмежною, холодною, поглинальною. Німий   страх  сковує  кожну клітиночку  тіла, пробирається в самісіньку душу, породжуючи в її надрах невимовну паніку. До хлопчика досить  далеко. Тимур  відчайдушно долає відстань до човна, але занадто повільно,  аби не  дозволити малому піти на дно. Хаотичні рухи підлітка сповільнюються,  ось він  майже зовсім припиняє боротьбу,  його голова  ховається під гладдю.

Я  з жахом прикриваю рот. Ні! Колись Гданський врятував  мене. І  зараз він просто зобов’язаний витягнути малого. Інакшому  не бути.

Якоїсь миті Тимур також зникає  з поля зору. Затамувавши подих чомусь рахую секунди. Навіщо? Можливо, щоб не втратити від хвилювання свідомість.

 До  зниклих  нарешті підпливають  інші рятувальники. Десь  за моєю  спиною роздаються   сирени швидкої  допомоги та  екстрених служб.

Здається, Гданського не видно вічність.

 —Нарешті! Он де вони!   - вигукує  чоловік поруч,  а  я уважно слідкую  за  помахом його руки.

Дійсно, на відстані  близько трьох метрів від  свого попереднього місця перебування  над водою показується  голова  мого колишнього керівника. У його  сильних руках надійно утримується обм’якле тіло   врятованого.   На щастя,  їм  допомагають і  зовсім скоро вони вдало дістаються  берега під правою частиною мосту. Лікарі вже там. Намагаючись  врятувати    хлопчину,   надають першу допомогу. Водночас  молодесенька дівчина у  костюмі медика уважно  оглядає сьогоднішнього героя. Одяг Тимура мокрий,  з нього   потоками стікає вода,  бруд і  страх за життя  потопельника.  Можливо, шукаючи мене, Гданський  озирається навкруги і  коли  підіймає голову в моєму напрямку  - я  завмираю. Очі. Темні. Стривожені. Вони  наше потребують підтримки.  Мовчки намагаюсь її дати  легким усміхом  на своїх вустах.

А  далі  увагу знову приковує дитина без жодних ознак життя.

— Носилки! Негайно носилки! Дихає!  - вигукує огрядна тіточка, яка найактивніше    бере участь у всіх  заходах. ЇЇ  наказ виконують  негайно.  Думка, що на  порятунок малого є надія, окриляє.

Постраждалого  поспіхом  переносять  до автомобіля і  під супровід   характерних звуків відвозять до лікарні.

Наважуюсь підійти  до Тимура, який  зараз кутається у   крихітний  плед. Мене переганяє один із робітників  та подає чоловікові  пакунок.

— Ось,  сухі речі з хлопцями зібрали. Переодягніться, а  то як  їхати будете?

— Дякую,   —  спантеличено говорить у відповідь, явно не очікуючи на  такий презент. — Але я   швидко висохну. Літо все-таки.

 —Тимуре,  тобі справді варто  змінити  одяг. Уже вечоріє і   стає  доволі прохолодно.

Наблизившись впритул, я  лагідно  зазираю в темні озера. Чомусь не  хочу, аби він постраждав. Не  хочу і  все. Не  тому що герой. Душу тривожать змішані почуття.

— Добре,  - чую  стишений   голос  свого  співрозмовника.  Хоч  до слушної поради дослухався.  — Де можна  усамітнитись?

Остання  питання  звучить  з насмішкою і  з постійним   зоровим контактом  між  нашими  очима.  О! Тимур вміє  гарно володіти власними емоціями.  Вдає, ніби  не він  хвилину тому відвоював у смерті  життя. Натомість  мене починає  лихоманити і  бити тривога. Мені  необхідно особисто переконатись,  що з хлопцем все  гаразд. Можливо йому потрібні дорогі ліки чи  інші  хороші спеціалісти, яких в провінції немає. У голові  зароджується  думка  поїхати  до лікарні. Заледве  дочекавшись  повернення Гданського  з переїзного  вагончика на колесах,  кидаюсь до чоловіка.

— Будь ласка, ми  можемо   поїхати  за швидкою і  самим  дізнатись про стан  хлопчика. Можливо терміново буде  щось потрібно  для  його  лікування. Наприклад,   гроші.

Я стараюсь  не  дивитись на майже оголену  грудну клітку у  широкій, розтягнутій майці та  довгі треновані ноги,  що визирають  з-під коротких шортів. Навіть  у такому простому  одязі він приковує мій погляд. Мене змірюють очима з голови  до ніг.

— Як скажеш. Якщо чесно, теж хвилююсь  чи  зможуть тут  надати  належну  медичну допомогу. Здається, малий  добряче   постраждав.  Біжи присідай в машину, а я  розпитаю дорогу в місцевих.

Мовчки  кивнувши, чимчикую  до   нашого транспортного засобу і  одразу  пишу мамі повідомлення  про  запізнення. Вона   хвилюється. Розумію,  проте    відчуваю  себе потрібною в лікарні.

Як виявляється  через хвилин  тридцять,  не безпідставно. Ніхто  з  рідних так і  не приїхав  до  хлопчика.  Ми з Гданським одні  тупцюємо у тісному, пропахлому медикаментами та  хлором, передпокої приймального відділення.  І  коли  в приміщенні  з’являється  кремезний  чоловік  у  булому  халаті, він  одразу  звертається  до нас.

— На щастя,  загрози  життю немає. Тарасових батьків  сповістили,  проте  навряд вони  зможуть   оплатити ліки.

— А чому їх досі  немає? – виривається  з  моїх вуст логічне питання.  Як будь-яка нормальна мати, я  б на крилах летіла до своєї крихітки.

— Випивають. Дуже,  — розводить той руками. — Хлопець  рибу ловить і здає, щоб якось вижити.

Тимур  довго не вагається:

— Пишіть список  необхідних препаратів, я все  придбаю. Ніколи не розумів таких батьків.