Тобою кохана

РОЗДІЛ 11 "Його захоплення"

— Алло, коханий,  —  голос  звучить  медовими нотками, сколихуючи   повітря між  мною та Гданським. Я  не знаю чи  бачив він контакт  абонента, але в цю мить  даний  факт хвилює найменше. Я  повинна показати  своєму минулому,  що моє  теперішнє – світле, чисте, щасливе. Що я   маю  надійну опору,  що я   перебуваю  за  мужньою спиною,  що не вразлива  до негараздів. — Рада тебе чути.

На протилежному кінці  тиша  —  німа і  глибока. Переграла? Навряд, просто Михайло не очікував  подібної улесливості  після його вчинку з автівкою. Іншим  разом я  не взяла б трубку,   даючи  зрозуміти всю степінь душевної образи, але в  присутності Тимура зробити подібне — це  дати привід  бачити  в мені чергову   здобич.

Нарешті  благовірний приходить до тями,  дарує мені видих і  несміливо   видавлює слова.

 — Я погарячкував, сонечко. Якось вийшло трішки  не ладно.

Не  ладно? Умовно підійнявши руки  догори, здаюсь. Вийшло до болю,  до чистої  зневаги, до  відкритої зневіри неправильно. Я, турбуючись про родинний  затишок,  опиняюсь вигнанцем  для  людини, з якою узаконила стосунки. Це ж так  боявся  залишитись без бажаної машини,  що повністю проігнорував  думку  дружини!

— Все  гаразд. Я  доїхала  нормально. Перший  робочий  день розпочався   дуже активно,  проте цікаво. Зараз прямую  на об’єкт,   — промовляю, відвернувшись вбік. Я  дивлюсь   за вікно,  думаю, як вдома моя  крихітка. Чи був Михайло в нашої Машки? Як  доня? Чи сумує? Запитати відверто не можу.  Гданський  однозначно почує і  тоді матиме  на мене  безапеляційні  важелі впливу.   У той самий час я  відверто    долаю задум власноручно придушити законного чоловіка. Я не готова вибачити. Тим більше розмовляти наче  нічого не сталося, але змушена  заради своєї таємниці.

— Я  хочу приїхати. Ти не проте?

— Справді? — чесно дивуюсь. Відколи в Михайла  з’явився вільний час,  щоб  пхатись в інший кінець країни?  — А як же робота?

— Зможу вирватись  післязавтра. Проведемо вечір  разом.

У серці зароджуються  приємні відчуття, бо жінці таки важливо, аби її кохали  і  підтримували. Жест   викликає симпатію до благовірного.

— Гарна ідея.  Я  скину  координати. Хорошого дня. Цілую.

Мабуть, Михайло остовпів, явно не очікуючи  такого швидкого прощення та  залагодження  ситуації.

— Увечері  наберу. Поговориш з Машею, — додає наостанок він та вимикається.

Я  ховаю телефон у сумку. Тимур  мовчить, уважно спостерігаючи  за дорогою. Здається,   подумки перебуває  далеко. Мені  також байдуже до його  почуттів  та хаосу, який твориться у голові. 

Дорога  справді  не близька.  Ноги  затерпають,  періодично потягую шию, навіть позіхаю від спокійної їзди. Врешті-решт Гданський  зупиняє біля невеличкого придорожнього кафе. Вивіска «Вояж», знедолена часом  та  обшарпана вітрами,  не вселяє довіри, і  я здивовано   зводжу  брови. Та   неясність зникає, варто  проїхати кілька  десятків метрів   гладко вимощеною свіжим асфальтом дорогою, яка веде в  поле від   похиленого приміщення. Ось тут настає справжнє диво. Я прикипаю   поглядом до вікна і  мов  заворожена  спостерігаю  величезну  територію, на якій  розкинувся  справжнісінький  асфальтний  завод.  Та не тільки  завод. Тут  невеличке  промислове селище,  в  якому  люди,   як  армія мурах,  злагоджено та чітко виконують поставлені  на них завдання. Одноповерхові  бараки,  освітлювальна зупинка  для  техніки,   окрема зупинка  для  транспорту  робітників,  величезна котельня,  і  ще кілька  новесеньких споруд,  котрі  варто   оглянути. На гектарах землі, скільки сягає око, тягнуться володіння  братів Гданських.

— З приїздом,  —  щиро усміхається Тимур, розстібаючи пасок безпеки. Я роблю те саме. Вийшовши із салону,   одразу вдихаю  запах будівельних матеріалів, який  неприємно дере  горло. —  Через деякий час  звикнеш до місцевого  повітря. Я спеціально будував  завод якомога далі від    населених пунктів.

— Але слід визнати, він  доволі вигідно розміщений  відносно  автодороги, котру   будуєте.

— Довелось докласти чимало зусиль, аби   орендувати землі.  Задум того вартий.

—Знаєш, я  вперше на подібному  об’єкті. Проведеш екскурсію? —   поганий настрій швидко змінюється  професійним  азартом і  сама  не помічаю, як  переходжу зі своїм  знайомим  на «ти». Неймовірно кортить дізнатися, як все працює, які  технологій використовують залучені  спеціалісти. Зміни  радують  чоловіка. Оголивши ряд білосніжних зубів,  він  розпливається в усмішці та з натхненням  детально розповідає призначення  кожнісінького приміщення.

Похід  затягується. Спочатку ми  відвідуємо адміністративні  будівлі,  де засідають головні  проектанти,  будівничі,  бухгалтерія  і  тому подібні  працівники.  Далі відправляємось безпосередньо на  завод. Тут  затримуємось  найдовше.  Тимур вражає обізнаністю в  найменших  деталях виробництва і буквальною цікавістю до дрібничок.  Впевнена,  чоловік частий  гість у своєму  дітищі,  бо більшість присутніх знають  керівника   обличчя, вітаються,  розмовляють без остраху чи  підлабузництва.

— Як тобі? — цікавить Гданський  - старший,  коли  вже повільною ходою бредемо   територією.

— Вражає. Чесно.

— Я вирішив спробувати втілити в  життя  європейський  досвід   будівництва  доріг. Вірю, з часом його  переймуть в  нашій  країні. Однак першопрохідцем бути важко.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше