Читач відкритих книг нарешті полишає мої квадратні метри і простір враз повниться свободою та спокоєм. У цілковитій тиші тільки зраднице серце б’ється шалено. Якщо не навчусь тамувати емоції в присутності Тимура, ризикую допустити чоловіка на крок ближче до таємниці.
Та розслаблятись ніколи. Через кілька хвилин роздається стукіт у двері. Не дочекавшись запрошення, у приміщення заходить Данчук. В руках - стопка документів.
— Ось Тимур Олександрович просив передати, — вимовляє спокійним тоном. Я змірюю хлопця з голови до ніг. Змінився? Аніскілечки! Все той підлабузник та шукач персональної вигоди. Далі прибулий нахабно розглядає кабінет та додає: — Раніше тут бухгалтерія сиділа.
— Я не займу довго їхню територію. Мій візит — короткостроковий, — пояснюю аби швидше спекатись настиру. – Тож можеш так і передати своїм дівчатам. Нехай розслабляться, причин нервувати немає.
Хмикає. Вкладає руки в кишені, зверхньо дивиться.
— Та ніхто не нервує, — говорить похапливо. — Просто дивна поведінка керівника насторожує.
— І знову заспокою. Ні з тобою, ні будь-ким іншим я не збираюся обговорювати подібні теми. У тебе все?
Ні, між нами не може бути дружби . Жодної . У Павлі я бачу перепону, підводний айсберг на шляху до своєї цілі. Він нього очікуй чого завгодно.
Таких ворогів ліпше тримати на віддалі.
Данчук киває, надто приголомшений відкритою зневагою.
— У разі чого - звертайся, — бубнить під ніс.
— Гарного дня. Продуктивного.
Не зважаючи на колишнього однокурсника, який застиг в нерішучості, берусь вивчати принесені документи.
Данчук, крутнувшись на каблуках, іде геть.
— Ще Матвія не вистачало для повної комплектності, — кидаю тому вслід, сподіваючись , що не почує.
Наступна година пробігає швидко. Я лише склала приблизне уявлення про інноваційні технології, як отримала на телефон сповіщення з невідомого номера.
«Виходьте. Я очікую на зупинці біля офісу».
Без зайвих пояснень відомо власника повідомлення. Підписати контакт чи ні? Ще раз пробігаю очима по символах і приймаю рішення жодним чином не зберігати дані. Зі шкури вилізу, але до Тимура не буду дзвонити. Навіть в разі всесвітнього потопу.
Швидко зібравшись, спускаюсь сходовими маршами в спеку літа. Гаряче повітря, пропахле асфальтом, безжально вривається в груди. Зізнаюсь чесно: їхати на об’єкт не хочу. Зараз би в скверик на лавочку. Купити морозиво і зателефонувати до тітоньки. За сотні кілометрів розлука з кровиночкою особливо відчутна. Ох! Як протриматись до вечора і вже вдома набрати знайомі напам'ять цифри?
На вулиці озираюсь. Повсюди величезна кількість автомобілів. Який з них належить Гданському – старшому, уявлення не маю. Ситуацію рятує Тимур, що несподівано озивається позаду мене:
— Чудово, що вже чекаєте. У нас обмаль часу, а дорога далека.
— Далека? Тобто ми їдемо за місто? — перепитую з нотками хвилювання. Перебувати в компанії Гданського більше години явно не входить у мої плани.
— Доведеться пізнати всю красу доріг, які побудували до нас, — хижо посміхається та пройшовши повз, зупиняється біля чорної красуні – неймовірної «Ауді», яку, мабуть, тільки придбав. Чоловік галантно прочиняє передні пасажирські дверцята. Ми їдемо удвох? Чи я чогось не розумію. Стоп! Може хоч Павлика візьмемо?
Я переминаюсь з ноги на ногу. Тимур демонстративно закатує очі, стукаючи пальцем об циферблат наручного годинника. Час - його одиниця виміру. Так, Віто, спокійно. Не тіш його пихате самолюбство.
— Дякую, — стримано кидаю й забираюся в тісну лялечку. У салоні дуже компактно. Настільки компактно, що дихання Тимура буквально розбивається об мене.
— Пристебни, будь ласка, ремінець безпеки. Я не ганяю, але правил намагаюсь дотримуватись, — просить власник автомобіля і на тому наша розмова зупиняється, тому що діставши із сумочки гарнітуру, вмикаю музику, при цьому всім виглядом висловлюю небажання пускати Гданського на територію свого світу. Поступово ми розслабляємось , а постійні співи у вухах набридають. Десь через годину з моменту полишення міста виймаю навушники. Жест не проходить повз мого водія. Здається, чоловік чекав цієї миті, бо починає розпитувати.
— Ти в мами зупинилась?
Його перепади на «ти» дратують. То офіційно дотримується субординації, то звертається у спрощеній формі, що на такій мінімальній території звучить… інтимно, принаймні з його чітко окреслених губ. Розмову потрібно підтримати, тому якомога серйознішим тоном відказую:
— Так. На жаль, постійна зайнятість не дозволяє часто навідуватись до неї. В місті я - рідкий гість. Але зараз маю можливість побути з ненькою.
— Як самопочуття. Хворіє?
— Трішки здалась. Мабуть, моя вина. Занадто рідко приїжджаю, - відверто зізнаюсь, роздивляючись однотонний пейзаж за вікном. Лісосмуга біжить нескінченною вервечкою кущів та дерев. Дорожнє покриття справді погани. Час від час Тимура маневрує посеред численних вибоїн і в такі миті мене постійно відкидає в його бік. Ось і зараз доторкнувшись до широкого плеча, чимдуж відсахуюсь.