РОЗДІЛ 8 "Рідний дім"

Рідне місто зустрічає сірістю  та дрібною мжичкою, яка  запорошує  перехожих навіть під парасольками. Скільки я  не  була тут? Десь два з половиною  роки, можливо трішки більше. А воно ніскілечки не змінилось. Все теж  шумливе,  потужне,  байдуже.

Неоплан під’їздить на  заповнену людом  платформу автовокзалу. Крізь величезне вікно боязко оглядаю   територію,  глибоко дихаю і намагаюсь втихомирити розбурхану уяву.

О, я  чудово замаскувала сліди, точніше час і місце свого прибуття. Чомусь боялась, що вже з  транспортного  засобу потраплю в  полон Тимура Гданського. Я наче справжній  шпигун взяла  квиток на потяг, тоді як  добросовісно сіла в автобус.

На  щастя,  вийшовши із  затишного салону, одразу натрапляю  на  таксиста, який  діловито  запрошує  доставити у пункт призначення  швидко  і  комфортно. Мою  валізу цей  чолов’яга  маминих років підхоплює  однією рукою.

В  машині я  розміщуюсь на  задньому пасажирському сидінні. Думки  мимохіть  повертаються  до  подій  давно забутого часу. Душа кривиться від болю,  викликаного спогадами. Колись я  була  щаслива в місті,  де народилась, де вчилась,  де  гуляла і  насолоджувалась життям,  допоки в нього  не  увірвались два  брати,  безжально    руйнуючи постулати  моїх цінностей.

Через хвилин  двадцять опиняюсь під  знайомим під’їздом  старенької забудови. Ніяк  не змінилась. Навіть запах  сирості  все той же,  до болю відчутний. Мама  кілька разів приїздила  до мене, я  ж не ризикувала  навідуватись. Стільки часу  переховувалась, щоб  зараз добровільно  принести  свою персону на  блюдечку  з  голубою стрічкою тому самому чоловікові,   що став  батьком  моїй  дитині. Але   я знаю, на що йду і яка  винагорода очікує в  разі укладення договору. Щодо Тимура – перестрахувалась. Все вдасться.  

І знову  нишпорю поглядом  довкола. Цей  липкий страх нової зустрічі  з минулим  давить, вбиває  самоконтроль,   тривожить   живу рану на серці.

За лічені  секунди  опинившись  за  вхідними дверима, нарешті переводжу подих. Підіймаюсь на свій поверх. Колись  з  Тимуром  ми  разом йшли цими східцями у квартиру, де  очікувала хвора.   З  плином років  розумію, наскільки  сильною на той час виявилась  його  підтримка,  проста  присутність у важку хвилину.

З бентежними думками та  непроханими спогадами   нарешті  дістаюсь помешкання.

— Мамо, це я! — радісно верещу з порогу і  чомусь знаю:  ненька визирне з кухні. Дійсно, звідти долітає звук посуду, мить – я в теплих обіймах, рідних, надійних.

—  Ох, серденько, як  же я скучила. Моя  ти   радість кохана!

Моя  найрідніша змінилась. Я  прискіпливо оглядаю мереживо дрібних зморшків,  проблиски сивини на скронях,  сутулувату фігуру. Постаріла. Безумовна  матуся постаріла і  вигляд у неї хворобливий.

— Як ти почуваєшся? — стривожено  питаю, а в душі картаюсь за відсутність відвідин.  Я  ж тільки про свою безпеку думала.

— Нічого. Добре, що приїхала. Побудемо трішки разом,  - в натягнутій усмішці стільки  болю та відчаю,  що мимоволі на  очі навертаються сльози. — Шкода тільки  за яких обставин зустрічаємось.

Кинувши речі  біля  порогу, мию руки та сідаю за щедро накритий стіл. О, та страв  приготовано  на  роту солдат! І все смачне, все моє улюблене.

— Зараз Гданський  — впливовий бізнесмен. Колись в   його  руках була  зосереджена необмежена влада,  а зараз поготів.  Ти про Машу йому  розкажеш? – турбується  ненька.

— Ніколи. Доня тільки моя і  Михайла. Він любить її як свою.

— Якщо любить, чому відпустив? Справжній чоловік  двічі  подумає, ніж дозволить жінці поїхати  у відрядження. Ох, не подобається мені це.  Чиниш згарячу і  дуже ризикуєш своїм  сімейним  щастям.

— Я вже не та  дурненька дівчинка, яка вірила всім і  вся. Життя  навчило бути обачнішою. А  в разі позитивного розв’язання   питання  з  «Містбудом» я  матиму  непогану вигоду.

— Ну-ну,  — скептично хитаю  головою матуся. Зізнається: —  Останнім часом  мене серце мучить.

— До лікаря  зверталась?

— Ні, все ніяк руки   до власного  здоров’я не доходять. Я  ще підробіток один знайшла.

—  Навіщо? – дивуюсь, але враз замовкаю. Мама звикла   самостійно заробляти копійку. — Тоді першою справою займемось  тобою,  — підбадьорюю її і  бережно проводу по  руці.

—  Донечко,  думай про роботу,  а я  справлюсь.   

Після душевної розмови,  перегляду фотографій  та відео з  Маші  я йду у свою кімнату – найкращу і  найулюбленішу.

Небо!  Усе на своїх місцях. Мама  тільки протирала   пил. Бережно проводжу  пальчиками  по акуратно складених книжках,  заміряно розглядаю   власні  грамоти   та нагороди за участь у   різних олімпіадах,  завмираю поглядом  на  стареньких фотографіях.  Тут час  ніби зупинився на місці,  ніби  пори року  за  вікном  його  не  стосуються.

Цієї ночі я  засинаю  спокійно. Я вдома. Я  там,   де мені найкраще.