Наступного дня прокидаюсь з першим промінням сонця. Кидаю ображений погляд на частину ліжка, яку зайняв Михайло. Коли він повернувся, не чула. Мабуть, виплакавши добрячу порцію сліз, відключилась. Марійка мирно спить в люльці. Я ніжно їй усміхаюсь. Заради донечки я готова на все. Навіть полишити високооплачувану роботу, але дозволити їй страждати через кредити батьків - ніколи. Я знаю, що сьогодні відповім Анатолію. Знаю і серце моє зривається з місця.
«Ти повинна ризикнути. Заради подальшого спокійного життя».
Вмившись, берусь збирати речі доні, адже їй доведеться пожити в тітки все моє відрядження. Сукенки, футболки, штанці, - все це акуратно розміщається в чималу валізу. Далі берусь збирати свій одяг. Кидаю кілька штанів і блуз, одне плаття. Нічого дефілювати перед Гданським. Ліпше бути непомітною. Так безпечніше.
— Таки їдеш? — роздається з ліжка сонний голос чоловіка, на який я одразу озираюсь. Обіпершись на лікті, він таранить суровим поглядом. Читаю образу. Цікаво…
— А ти залишив мені вибір? — не хочу грубити, але слова набувають характерного відтінку. Знову розвертаюсь до комоду, і, вдаючи байдужість, продовжую почате.
— Як з тобою важко, - бурчить за спиною. Підводиться і прямує до ванної кімнати, а я до донечки, яка вовтузиться у своїй постельці. Янголятко, помітивши матусю, тягне ручки і мило посміхається. Маленька копія Гданського. Всередині світ обривається, бо не маю уявлення, як ладнати з її батьком, як знову зустрітись із Матвієм, як не вбити Данчука. Страх підкошує ноги.
«Ти повинна бути сильною, твердою, самостійною. Більше ніяких сліз, якщо хочеш виграти війну».
З донею снідаємо та я передзвонюю до тітки. Остання рада нашому приїзду. Ось хто-хто, а вона у мене — мирова жінка.
Викликаю таксі. Ми вже зібрані та чекаємо на порозі. Увесь цей час Михайло добросовісно ігнорує свою сім’ю, переховуючись у ванній. Ми так і полишаємо квартиру не попрощавшись. Що ж, у кожного своя правда і свій вибір.
Дорогою щебечу доні про тривале розлучення, обіцяючи ледь не зірку з неба дістати, аби лиш не кривила губенята і не рвала мені стривожену душу. На щастя, в помешканні тітки дівчинка веселішає.
— Правильно, що погодилась на поїздку, — заспокоює господиня, з якою присіли на доріжку. — З мамою трішки побудеш, з друзями зустрінешся. А щодо братів Гданських. Ти доросла жінка, розберешся. Можливо зізнаєшся Тимуру , що он яка радість у нього росте.
— Ніколи! У мене є Михайло. У нас хороша, щаслива родина.
— Авжеж. Така міцна, що приїздиш на таксі.
— У всіх бувають труднощі. І ми не виняток. Головне не перевалювати свої образи й помилки на інших.
— Золоті слова, та, на жаль їх не всі чують, — та помітивши мій пригнічений стан, тітка поспішає підбадьорити: — Глянь, саме все вляжеться. Маєш рацію, інколи потрібно взяти тайм-аут аби подивитись на ситуацію під іншим кутом. Сестрі привіт передавай. Підросте Машуня – всі разом гайнемо на гостину.
Тітка обіймає, ніжно торкається маківки, благословляє на дорогу. З її вірою та силою легше. Сподіваюсь, вона не дізнається про справжню причину моєї поїздки – кредит, який дамокловим мечем нависає над щасливим завтра.
— Удачі, сонечко, — чую з порогу і градус впевненості підскакує. Мабуть, я роблю правильно.
В офісі звична метушня. До Анатолія Дмитровича йду неохоче. Що казати, чоловік прагне почути відповідь і для нього вона буде позитивною, тоді як мені — зашморг на шию.
— Якщо прибула озвучити своє «ні», то ліпше почни з порогу, — в доброго дядечка назовні проривається пекуча гіркота. Шеф навіть не підіймає очі від паперів, настільки впевнений в негативності мого рішення.
— Я погоджусь, - голос чітко розрізає напругу, яка вже почала клубочитись над головами. — Але за однієї умови.
Анатолій здивовано підводить очі, сканує допитливим поглядом, намагається передбачити вимогу. Я глибоко вдихаю. Якщо Тимуру Гданському можна диктувати свої вимоги, тоді чому мені ні?