— Я не поїду і крапка.
— Алла в лікарні, ти через незрозумілі причини відмовляєшся продовжувати роботу над проєктом. Що мені залишається? А це єдина можливість підписати договір з «Містбудом».
— Нічого, що тут у мене сім’я? Маленька дитина врешті-решт. Я з ким її залишу? – лукавлю, б’ючи на жалість. Анатолій невдоволено морщиться, від чого на чолі утворюються глибокі хвильки. Ні, і ще раз ні! Нехай мене звільнять, дадуть неналежну характеристику, але на повідцю в Гданського не піду. Ніколи!
— Всього два тижні, — не здається шеф. — Доопрацюєш план з зразка, познайомишся з новими людьми. Проєкт за цією схемою вже працює і ти наочно зможеш оцінити всі його плюси і недоліки. Можливо, внесеш вагомі зміни.
— Я свою думку висловила. Пошукайте когось іншого.
Чоловік глибоко затягує повітря, показуючи невдоволення поведінкою підлеглого.
— Віто, мені конче потрібний підпис Гданського на ось цих паперах. Інакше вилетиш з роботи, — ричить, застосовуючи останні важелі впливу. А моє горло здавлює образа, адже я сумлінно працювала, жертвувала сім’єю заради кар’єри, постійно залишаючись доробляти хвости. І що отримую натомість? Погрози й звільнення по статті?
— Це підло, — випалюю, сміливо дивлячись в холодні, розлючені очі.
— У тебе є день. Завтра вранці я повинен відповісти Тимуру. Він вимагає головного розробника.
Дурепа! Сама винна! Захотіла підвищення! Але ж хто знав, що доля перетне мене із самим керманичем «Містбуду». Заперечно хитаю головою. А що мені, накажете, робити? Добровільно пхатися у пащу катові?
Натомість міцно стискаю кулаки та під знищувальним поглядом Анатолія капітулюю геть. Зараз будь-які вмовляння та пояснення зайві.
Я тверда у своїх переконаннях. Нізащо не повернусь у рідне місто. Звісно сумую за мамою, але відвідати її день-два це зовсім інше, ніж цілих півмісяця провести в компанії батька моєї дитини. Сумнівів немає, Тимур зумисне виставив свою пропозицію в такому світлі, щоб я примчала до нього добровільно. Зараз! Тільки бантик рожевий на голівці пов’яжу! Пихчу як стрий самовар, а опинившись на своєму робочому місці, з жалем озираюсь. Мій кабінет. Улюблений до найменшої дрібнички. І робота у мене улюблена. Полишати компанію не хочеться до сліз. Однак Анатолій не потерпить мого зухвальства, тож гарантовано підпише наказ про звільнення. Кров пульсує у венах, розганяючи страх перед майбутнім.
«Нічого. Михайло на хорошій роботі. З часом підшукаю щось». З цими невеселими думками починаю збирати особисті речі. Час усуватись з квадратних метрів. З важким серцем підганяю документи на передачу справ. До завершення робочих годин керівник жодного разу не викликає до себе. Я також сиджу наче миша — сумна і понура.
Вдома мене радісно зустрічають дві улюблені дівчинки: тітка та донечка. З порогу вловлюю неймовірний аромат свіжої випічки та ще чогось смачненького, смаженого. Маша весело сміється, дріботить по коридору і одразу опиняється на руках. Дитячі обійми щиро обхоплюють шию.
— Мамуся прийшла! – задоволено верещить мій янгол. У легкому літньому комбінезоні та з двома кучерявими хвостиками, доня схожа на ожилу лялечку. Чмокаю в акуратний носик. Красуня. Моя.
— Як твій день пройшов. Була слухняною? — зазираю в горіхові очі.
— А ми молозиво їли. І тобі купили. І таткові!
— О, як чудово. А татусь вдома?
— Ні, ще не було, — здивовано розводить руками тітонька. На її квітному молодістю обличчі грає тривога. — Зазвичай він першим повертається.
— Можливо, судове засідання затягнулось. Таке інколи буває.
— І часто?
Михайло ніколи не подобався моїй рідні. Кидаю погляд на донечку і, подарувавши крихітці ще один поцілунок, мию руки та переодягаюсь у домашній одяг. Поки роблю нехитрі маніпуляції, набираю чоловіка. Після кількох гудків він збиває дзвінок, а в моєму серці оселяється неспокій. Прикрий, невизначений.
Я допомагаю накрити на стіл, коли на кухню буквально залітає благовірний. Він сіяє яскравіше бенгальського вогника. Вуста розтягнуті у якійсь бентежній усмішці. Складається враження, що виграв мільйон, а той більше.
— Михайле? — здивовано підіймаю брову. Ми троє скануємо прибулого.
— Привіт, мої любі, — захекано відповідає. — Віточко, можна тебе на хвилинку. Потрібно вийти на вулицю.
Здивовано переглядаємось, а чоловік нетерпляче переступає з ноги на ногу. Навіть краватку розв’язав на шиї. Ох, поганий знак!
— Ходімо, — мій голос тремтить.
Михайло поспіхом хапає за руку та тягне з квартири. Доки їдемо в ліфті, він глибоко дихає. Нервує, але в той самий час виглядає щасливим.
— Ти нічого не хочеш мені сказати? – зирю спідлоба. Серце калатає швидко-швидко. Чоловік раптово робить випад, вмить скоротивши крихітну відстань. Я відчуваю на спині його гарячі долоні. Вони ковзають тілом, наче хоче взяти мене тут і зараз. Спраглий поцілунок накриває вуста, а я не знаю що робити: відповідати чи тікати?
— Сонечко, — відсторонюється. — Я дуже тебе кохаю. І цей сюрприз для тебе.