Дорогий читачу, щиро рада вітати на сторінках «Тобою кохана». Ця книга є продовженням історії «Тобою бажана», яка повністю викладена на моїй авторській сторінці та перебуває у безоплатному доступі. Хоч можна читати окремо, та все-таки рекомендую поцікавитись передісторією. Гарних вражень від мого світу кохання!
— Не торкайся! Забудь!
— Я повинен знати правду.
— Ніколи! Чуєш? Ніколи…
Ти не дізнаєшся. Не дізнаєшся… Марія — тільки моя дочка.
Серце калатає нестримно, б’ється об грудну клітку, наче розбурханий океан, що налітає на гострі шпилі берега. Я судомно стискаю чашку з кавою. Скільки років ненаситна уява малюватиме зустріч з батьком моєї дитини? І цей страх… Холодний, липкий, як в день нашого знайомства. Він постійно переслідує мене.
Знову переводжу погляд на увімкнений телевізор. З блакитного екрана роздає обіцянки черговий кандидат. А зло йому усміхається опонент — статний, досвідчений, ще більш вольовий, ніж два роки тому, все такий впевнений в собі Тимур Гданський. Тільки зараз він не просто генеральний директор потужного холдингу, який спеціалізується на будівництві доріг та мостів для нашої країни, чи головний спадкоємець величезної корпорації, вибудуваної умілими стратегіями його батька, а потенційний, перспективний політик — гордість нації, її надія. Звучить пафосно? Можливо, але слів з пісні не викинеш, — чоловік знайшов своє місце під сонцем.
Зуби скреготять. Небо! Як Машка схожа на свого батька. Те ж чорне волосся, смугла шкіра, глибоко посаджені очі горіхового відтінку, у котрих оселяється буря, варто тільки заперечити. О, так! Доня вперта і настирлива. І вже з пелюшок вміє досягати цілі. Це у Гданських в крові. Навіть у невизнаних.
Важко зітхаю.
Чи правильно я зробила, коли, дізнавшись про вагітність внаслідок випадкового зв’язку з керівником фірми, де працювала, втекла за сотні кілометрів від рідного міста, звичного життя, друзів, матері?
Я стараюсь про це не думати. Особливо останнім часом, відколи моє життя занадто круто змінилось.
— Слухаєш обіцянки-цяцянки? — несподівано лунає чоловічий голос.
Підскакую на місці та дещо сполохано зирю в напрямку дверей. Чашка стискається з новою силою. Поріг поволі переступає Михайло, вже зібраний, поголений, як завше в краватці. І навіть неймовірна спека, яка сьогодні панує за вікном, йому не завада натягнути зашморг на шию. Цього разу світло-коричнева в дрібні блакитні квадратики. Чомусь ловлюся на думці, хто обирає йому такі яскраві аксесуари? За рік спільного проживання під одним дахом, я не придбала жодної краватки, хоч вийшла заміж за цього чоловіка наче з кохання.
Наче…
Занадто багато «наче». Очі косяться на екран, де звертається до виборців Тимур, тоді знову на Михайла. Останнього не зрівняти з першим, як не поставити в один ряд оригінал і копію. Мій законний чоловік теж вродливий, дехто з подруг вважає його красенем, працює суддею, нормально заробляє, люблячий, вірний, турботливий.
Але…
Але він не рідний для донечки. Він не Гданський.
Мовчи ставлю чашку на блюдечко. Ще раз видихаю, пробуючи прибити хвилювання, викликане спогляданням прекрасного обличчя мого минулого.
Десь з нетрів пам’яті виринає спогад про шрам, і я знову божевільно вдивляюсь в знайомі риси. Ні! Немає… Немає сліду від колись страхітливої ділянки шкіри на мужній шиї. Тимур озирається на зал, наче зумисне підтверджує здогад, що таки хірургічним шляхом позбувся вогняної мітки.
За лічені секунди благовірний опиняється поруч. Його гаряче дихання торкається шкіри, і я внутрішньо відчуваю на собі погляд з-під опущених вій.
— Хвилюєшся?
— Так, — чи то зізнаюсь, чи то брешу. Тут слід дивитись, з яким підтекстом поставлено питання. Широкі долоні опускаються на плечі.
— Ти – розумничка. Тобі все вдасться. Тільки от спідничина занадто зухвала, як для презентації проєкту.
Гублюсь в зелені очей навпроти. Розпізнаю нотки незадоволення і якоїсь незрозумілої ревності.
— Припини, — обсмикуюся. — Звичайний діловий стиль.
Намагаюсь усміхнутись. Виходить кволо. Михайло тільки хитає головою, мовляв, авжеж, і відходить до столу, на якому парує його ранковий ароматний напій та сніданок. Однак присідати не поспішає. Мить вертить виделку в руці, розглядає вміст тарілки. З його легень вилітає збите дихання.
— Я поспішаю, — чоловік різко кидає столове наряддя та підозріло звужує очі. — Поїм в місті.
Я можу переодягнутись, аби не злити коханого, але голос самодостатності вимагає відстоювати свою думку. Я доросла жінка, щоб розуміти де правильно, а де ні. На жаль, мала хороших вчителів.
— Маша сьогодні знову ночуватиме в тітки, — намагаюсь перевести тему. — Можемо увечері влаштувати невеличке святкування. Все-таки я багато працювала над проєктом. Сподіваюсь , представники «Містбуд» залишаться задоволеними і таки підпишуть з нами договір.