РОЗДІЛ 13 "Розуміння"

В горлі  сухо. Так дере, наче  не пила  кілька днів. Кашляю, а  вже  тоді розплющую очі. Ого,  та за  вікном   день! Сонячний, світлий, теплий.

Озираюсь. Де я?   У голові  гуде рій  бджіл, тіло млоїть, а  з глибин підіймається  хвиля  нудоти.

Що пам’ятаю?  Бармена, коктейль і  нахабну фізіономію Павла Данчука.  Здається,  вчора  ми випивали разом. Чому  ж так  кепсько?

Як я  дісталась свого   номера? Щось він  занадто вишуканий,  як для звичайної помічниці, і  ліжко просто королівське, і  постіль, достойна  принцеси. Хтось поруч тихенько вовтузиться й  знову завмирає. З острахом  дивлюся в напрямку  свого  невідомого…

Широка спина.

Відроджений  фенікс. Потужний,  він  хижаком тягнеться від  поясниці  до шиї.

Знайоме тату…

Ні!

Я  підводжусь на лікті  й  щиро витріщаюсь  на  сплячого  Тимура Гданського.  З жахом відмічаю  повну відсутність одягу на своєму тілі. І на його також.

Ні!

Я  не могла!

Не могла!

На автоматі вибираюсь з постелі і  одразу відправляюсь на пошуки   сукні та взуття. Картина довкола  неоднозначно свідчить про події вечора. Плаття  знаходжу  біля  порогу, взуття  під ліжком,  штани  чоловіка  незграбно висять на  глибокому кріслі, край   сорочки   визирає з-під ковдри. Щоб хотів зімітувати  сцену відпочинку, навряд вдасться  настільки вдало  розмітити речі.

На щастя,  Тимур мирно посопує. Задоволений, мабуть, своїм черговим  досягненням у вигляді Віталіни Вишневої.

Сором пробирає до кісток. Я  ладна волосся рвати,  серце вийняти,  зникнути, аби  ніхто ніколи  не дізнався про випадковий  зв'язок із Гданським – старшим. Тікаю,  акуратно прикривши  за собою двері.  Та   безслідно  зникнути мені не вдається,  тому  що  одразу налітаю на  спантеличений погляд … мого безпосереднього керівника.

Виявляється, його кімната  знаходиться поруч  із братовою, і  тепер долею  випадку я  … Я спіймана на місці  злочину.

Брови  хлопця  летять догори,  рука з  телефоном  завмирає в  повітрі. Він   хоче сказати слово,  та  замість членороздільної мови  з  розтулених , колись таких бажаних вуст, злітає хрип.

— Матвію,  — пробую пояснити. Я  наче  законна дружина,  чоловік якої  раніше   повернувся із відрядження й  застав з коханцем.  Між нами нічого не було абсолютно, тоді чому так сильно болить серце?

— Чудово, Віталіно! Просто чудово! Мало того, що моя ідея  не виграла в змаганні, то ще помічниця   виявилась коханкою  найбільшого конкурента.

— Тимур  - тобі не конкурент, - несподівано випалюю.

— Тепер вже ні. А ти  - підстилка  генерального  директора. Мені   прикро. Дуже прикро,  що  так  обманувся.

— Ти не правильно все зрозумів.

Відверто сміється в  обличчя.

— Не смій  брехати. Заяву  пришлеш кур’єром.

Бах! Двері  зачиняються, а моє бідолашне, налякане серце обривається. Сльози, які  до  цього вперто  сиділи всередині,  не витримують напруги  — вириваються назовні  нестримним водоспадом.

Плачу. Плачу, мов  божевільна. Хоча, я  є такою, якщо  повірила в  щирість намірів Павла Данчука. Знайшла друга,  називається. Прикривши вуста рукою  чимдуж біжу  по східцях якомога далі від  ганебного  вчинку, від нічної помилки, яка солодко потягується в полишеному ліжку.

Забути. Заспокоїтись. Жити.

Тільки як?

Вдома   мама і тітка, яка приїхала сьогодні вранці із свого  далекого містечка.  Найрідніших людей  застаю  на кухні за веселою розмовою. Радість від довгоочікуваної зустрічі  витає у повітрі й мені так  не хочеться псувати ідилію.

Мій  дивний вигляд   змушує жінок підскочити на ноги.

— Дитино,  що з  тобою? — тітка  обережно обіймає  за тремтячі  плечі.  До носа долітає квітковий  аромат   її незмінних парфумів, якими я  залюбки  користувалась  малою, коли  навідувалась в гостини.

У рідних очах читаю розуміння.

— Чоловік? — мама  одразу здогадується  причину сліз. Киваю головою. — Той, що ліки  купував  тиждень тому?

— Ох, мамо, як  же болить серце! — прикладаю голівку до худорлявих плечей, сльози рясно  капають на квіткову блузу.

— Негідник! Так і  знала,  що таким  самовдоволеним годі довіряти. Награвся бідною дівчиною.

— Ні, я  сама винна. Сама  занадто довірлива, а Тимур  просто  отримав  бажане.

— Не виправдовуй.  Справжній  джентльмен  знає міру.

— Ага,  де ти тих джентльменів  бачила? То тільки в   мильних операх сильні і впливові  закохуються в простачок.

Слова  тітки точать душу. Я  схлипую.

— Піду ляжу. Не хочу  нікого бачити. Моя помилка  дорого коштує.   Вже завтра відправлю кур’єром  заяву на звільнення.

«Зроблю, як  вимагав Матвій», - думаю про себе.

— Правильно, — знову  вимовляє Анастасія, картинно  змахуючи руками. — Нічого  милуватися його  пихатою фізіономією. Я не  бачила цього  вискочку, але  вже ненавиджу кожною клітиною.