— Віталіно, з тобою все гаразд? – запитує Павло, а я не знаю, що відповісти. Дивні відчуття. Не зрозумілі. Що було в тих коктейлях? Невже я сп’яніла всього від двох?
Чесно відповідаю:
— Хочу в туалет.
— Можу провести, — холодна долоня лягає на поперек. Через тонку тканину відчуваю її липкість, кригу. Відмахуюсь.
— Ні, доросла дівчинка. Справлюсь сама. Але ти нікуди не тікай.
Мої останні слова викликають на сірому обличчі широку посмішку. Він радіє? Дивний.
Підводжусь. Ноги ватні, наче не мої. У той самий час підлога видається легесенькою хмаринкою, по якій здатні ходити виключно янголи. З кожним наступним кроком низ живота наповнює приємне тепло. Воно розтікається венами, вганяючи мене у фарбу. Про що я думаю? Соромно навіть обмовитись.
Я швидко справляюсь. Принаймні мені так здається. У вбиральні дивлюсь у дзеркало. Там молода, красива дівчина, яка хоче…
«Небо, чому бажання таке сильне»?
Так хочеться дотиків. Там…
«Божевільна. Одержима».
Залишки здорового глузду кричать бігти геть від людей, вимагають сховатись у виділеному мені номері й дуріти від власних незрозумілих фантазій.
Знаходжу в крихітній сумочці ключ від кімнати, яку повинна була розділити з кількома дівчатами із бухгалтерії. Міцно-міцно стискаю в руці, безперестанку повторюючи заповітний номер. Тільки б не помилитись!
Тримаючись за поручні потихенько вибираюсь на другий поверх. Я уявлення не маю, де конкретно знаходить мій номер, тому важко зітхаю та плентаюсь коридором, оглядаючи таблички на дверях.
Важко дихати. Дуже…
Я прислоняюсь до холодної стіни лопатками. Тканина не рятує від бетонної стіни і відчуваю полегшення. Ще б там його відчути!
Несподівано зовсім поруч клацає дверна ручка, чим змушує підплигнути на місці. Швидко кліпаю, тягуче зітхаю і роблюсь об’єктом споглядання темних очей. Знайомих очей, в яких читаю непідроблене здивування.
— Віталіно, що ти тут робиш? — Тимур озирається, немов чекає підстави. — Як знайшла мене?
— Я не шукала… — божевільна усмішка розтягує мої вуста. Я намагаюсь виглядати серйозно, натомість плавлюся пломбіром під проникливим поглядом генерального директора.
Він мов тигр – повільно та плавно, долає відстань від стіни до стіни. Ось зовсім близько. Ось його ледь розтулені вуста. Спраглі і такі витончені. А ще плечі. Вони — мужні. Такі мужні.
— Але, здається, знайшла, — видаю смішок.
Невже я хочу звабити Гданського? Тікай!
Натомість безвідривно дивлюсь в темряву навпроти. Я тону, гублюсь в ній.
— Ти пила? — питає і нахиляється. Гаряче дихання чоловіка блукає моєю оголеною шиєю. О, ні! Заборонений прийом.
Виструнчуюсь, проте від стіни не відриваюсь. Роблю кілька глибоких вдихів. Я фліртую?
— Зовсім трішки. Але я відаю собі звітність…
— Віддаєш собі звітність? — луною повторює.
Ні! Ні! І ще раз ні!
Я лину до його губ. Солодких, терпеливих і німих.
Стає соромно. Крок назад…
Даремно. Дужі руки кидають в обійми, при цьому легкі та невагомі. І до завмирання серця мені подобаються.
Поцілунок виходить пристрасним, довгим, трепетним. Груди рве від браку повітря, але моє тіло вимагаю більшого.
Мене пестять, цілують… Неймовірно бажають.
Двері його номеру шумно закриваються за моєю спиною. А далі напівтемрява, м’яке ліжко. Я до зриву даху хочу чоловіка. І байдуже, що він — Тимур Гданський.
Одружений Тимур Гданський…