РОЗДІЛ 11 "Добрий друг"

 —Донечко,  варто було сходити до перукаря і  зробити гарну зачіску. З локонами виглядаєш  буденно. Та й  сукня просить більшого  пафосу,  - вмовляє мама,    прискіпливо оглядаючи моє  світло-попелясте плаття довжиною міді. Я  верчусь перед  дзеркалом, і  те, що бачу  у  зображенні,  мені  подобається.  Скромно,  зі смаком, і  як  личить особистій помічниці майбутнього генерального директора.

 Серце  тріпоче  спійманою пташкою. Впевнена,  нам з Матвієм вдасть перемогти Тимура. Ну,  вже дуже вдалий  у нас  план. При  згадці  про чинного керманича фірми  вмить смутно опускаю кутики вуст. Чомусь  не хочеться змагатись з цим чоловіком.   Минув  тиждень з  дня мого порятунку. За цей час  ми мало спілкувались,   всі  теми  стосувались офісної рутини. Щоправда,  раз запитав  про  самопочуття неньки, і  поцікавився моїм.

— Дитино, усміхнись. А головне, зберись і  не думаю ні про що, окрім   презентації.  На  тебе дивитиметься все  керівництво.

— Дякую за підтримку, я  дуже тебе  люблю,  - цмокаю найріднішу  людину  в  щоку і  вибігаю  на вулицю,  де вже  очікує таксі.

Годинник показує  третю, і з наближенням   до  заповітного початку  зустрічі,  відчуваю все сильніше тремтіння. Гданський – молодший  добродушно спихнув  на  мої плечі   головну частину роботи, точніше  найвідповідальнішу,  бо головну я   відчайдушно робила три останні  тижні.  До речі, сама. Та нехай. Впхнула ніс, той голову запхала!

«Ти де? Я  нервую»,  - пише шеф.

«Я  теж. Скоро буду», - відповідаю та  прикладаю  краєчок гаджету до підборіддя. Цікаво, як  зміниться життя, якщо дійсно мої старання визнають?

— Приїхали, - скупо кидає таксист, виказуючи приховане бажання  щодуху мчати на нове замовлення. Я  підіймаю голову на  будівлю. Офіс став  майже рідним і  незамінним, однак сьогодні Олександр Гданський вирішив  провести дійство у  своєму новопридбаному  готельно-розважальному комплексі в  тихій частині міста.  Чималенька  покупка,  роблю висновок. Один поверх – ресторан та  великий  конференц-зал,  другий  і  третій — готель.  А ще два басейни,  чудовий   скверик і кілька невеличких будиночків  для спокійного відпочинку.

Розрахувавшись і  подякувавши,  сміливо ступаю каблуками по бруківці.  Біля входу помічаю кілька  колег, ловлю їхні  зацікавлені погляди, киваю у відповідь та   зникаю в   пащі великого приміщення, з якого  на зовні рветься  жива музика у виконанні  квартету скрипалів. Що говорити, Олександр Гданський цінитель прекрасного і вигідного. Навіть двох синів змусив  змагатися,  аби вони змогли  відшукати раціональне рішення  подальшого розвитку компанії.

 З просторого холу  потрапляю в  конференц-зал. Очима намацую стратегічно важливих  керівників  структурних підрозділів. Он  Матвій  перебуває поряд з батьком,   про щось спокійно  розмовляють. Чомусь шукаю Тимура і  відчуваю  розчарування, вгледівши як Павло Данчук  вештається  серед верхівки  корпорації. Мій негласний  ворог. Як би  з ним налагодити контакт?

— Віталіно!  - окликає безпосередній   шеф. Опинившись поруч, коситься на теку. – Готова?

— Наче.

— Тоді  доповім і  будемо починати. Я вірю в  нас. Все вдасться,  — голос чоловіка звучить впевнено, твердо, і від того  єство повниться стимулом рухатись далі.

А далі все, як  у тумані, чи, точніше,  неймовірній казці про  чарівну принцесу, яка взялася витупати перед своїм народом.  Під кінець доповіді  вловлюю в  залі  Тимура. Той  зосереджено роздивляється мене і по його виразу обличчя  не можливо  здогадатись про хід  думок. Осуджує? Підтримує? Насміхається?

Чому  думка   потенційного опонента  так   хвилює?

Коли я  дякую за увагу,  присутні  хвилину мовчать. Я спантеличено кліпаю очима. Моя  ідея  не могла бути настільки провокаційною  чи недолугою,  щоб запала хвилина мовчання.

Першим  аплодує Тимур, а далі його підтримує зал. Навіть Олександр  доброзичливо усміхається і  багатозначно  поглядає в моєму напрямку.

— Молодець,  — кидає  наче ненароком Тимур. Я проходжу повз чоловіка, зустрівшись з  ним очима.  Ніс  дурманить  парфум, змішаний із   запахом сигарет.  А ще шарм. Шарм справжнього  представника сильної статі.

Я  зупиняюсь  поруч Матвія,  який  не  помічаючи моєї присутності,  вихваляє свої досягнення та ідеї у викладеному проекті. Видає за свої мої безсонні ночі, мої  години праці, мої задуми і  розрахунки. Батько  хвалить сина. Що казати,   йому по-справжньому є  ким гордитись. Закусивши губу,  намагаюсь не чути  перешіптувань. Пробую сконцентруватись  на  Тимурові,  що зараз  на імпровізованій сцені, спільно із Павлом,  доводять  право на життя їхньої гіпотези. Довкола – тільки важливі  працівники компанії,  ті,  хто  здатний так чи інакше впливати   на хід рішень та подальшу долю контрактів.  Виступати перед таким  контингентом на рівні із генеральним директором – вже успіх.

Про себе  доповідь визнаю ліпше рівня  відмінно. Просто  бездоганно.  Напевне, Олександру та іншим членам ради директорів буде складно визначити нову лінію розвитку бізнесу Гданських.

— Одразу рішення не прийняти. Дві сторони справились із завданням  краще будь-яких сподівань,   - звертається  власник головного пакету акцій. —  Запрошую до обговорення.

—   Віталіно, вибач.  Далі на арену виходжу я.  До мене, як  нащадка Гданських, прислухаються. Тобі тут нічого робити.