РОЗДІЛ 10 "Тимур"

Біля  під’їзду Вишневої   припаркована карета швидкої  допомоги.

 —Я піду з тобою і  це не обговорюється,  - говорю владно, наче зраз перебуваємо в  офісі, а  не йдемо рятувати маму дівчини.  Великі очі  кліпають  швидко-швидко.

— Дякую,  але  клопіт  - зайвий. Я  справлюсь, - шепоче з острахом в голосі. Як же мене бісить цей  шалений  страх в її серці. Так,  долею випадку я перетворився на монстра. Величезний  шрам аж ніяк не робить мене красенем та ідеалом жіночих фантазій. Принаймні її. І це бісить. До  зриву  емоцій, бісить.

— Наполягаю. Я на машині, тому  зможу в разі потреби з’їздити в  аптеку. А поки ходімо.

І чого ти возишся із помічницею свого брата?  Він використовує  наївну дівчинку в  своїх меркантильних цілях, отож нехай розгрібає її проблеми. Але ж ні! Тимур Гданський,  наче супергерой із дитячого мультику,  мчить  рятувати чергову забавку майбутнього великого боса. Звісно, боса, якщо  братику вдасться вирвати з-під мене крісло генерального директора. Думаю, навіть  мізки Віталіни  не зможуть йому  допомогти. А  що вони є  в дівчини не сумніваюсь.  Спеціаліст вона  першокласний, у всьому іншому  - дурненьке,  сліпеньке котенятко, яке потрапило до лап умілого маніпулятора. Матвій – лис! Це ж треба було притягнути помічницю з собою на  тусовку, аби  забити в її серце марні надії і  сподівання. Приручити, прив’язати, закохати – стратегія,   гідна справжнього чоловіка,  який вирішив   чужими стараннями  отримати заповітний  пост.

Я ціную розумних жінок. Красивих, витончених,  з яким можна поговорити на будь-яку тему. А ще досвідчених. Віталіна  підходила по всіх критеріях, окрім останнього.  Однак, слід визнати, в її  невинності  є свій   неповторний  шарм.

Чи схожа вона   на мою дружину? Ні. Та й  взагалі,  чи можна  вважати  мене одруженим?  О, ця частина мого буття  прихована. І ніхто  з чужих людей  не дізнається, що насправді  твориться в серці й особистому житті Тимура Гданського.

Мене проводять у мініатюрну, ніби лялькову,  квартирку. Ремонт зроблений,  але  в зовсім мінімалістичному стилі по коштах.  До скрипу прибрано, вичищено,  під лінієчку складено. Житло  має дві кімнати. Двері в одну Віталіна швидко закриває, тож роблю  висновок,  що то її  гніздечко. В іншу не заходжу, залишаюсь тупцяти  біля порогу. Там і  без  мене людно. Двоє лікарів  схилилися над ліжком хворої.

—  Почекай на кухні,  будь ласка. Я звільнюсь і  одразу прийду,  - шепоче господарка помешкання. Вона зникає у спальні своєї матері, а я, замість того,  щоб послухатись, обираю двері її спальні. Ну, банально  хочеться дізнатись,  чим живе врятована  мною дівчина.

Безцеремонно увімкнувши світло, озираюсь. Кімнатка на  диво простора. Новенький  розкладний диван, акуратно застелений  яскравим покривалом,   письмовий стіл, крісло, шафа. Остання  лопає від  книг в  найрізноманітніших обкладинках. А ще тут  багато фотографій і  грамот за участь в конференціях,  семінарах, олімпіадах і  тому подібних наукових заходах.

Очікування  займає час, тому присідаю  на  диван.  Спонтанно  пробую його на жорсткість. Чи витримає він нас обох?

Дурна думка, якщо врахувати факт: за стіною борються  за життя  жінки, з дочкою якої я  б не проти   провести решту ночі.  У голові виникає спогад, коли  Віта  ловила   долонькою сонце. Якою  чарівною, неповторною, солодкою вона виглядала на фоні  яскравого проміння!  Мабуть, вже тоді я відчув  дивне тремтіння в серці.

Двері  прочиняються, і  на порозі замальовується  витончена фігурка у вузьких  джинсах.

— Швидка поїхала,  - полегшено вимовляє Вишнева. — Криза минула, але в аптеку все-таки потрібно. Ось список.

Дівчина намагається  не показувати  свого   невдоволення моєю присутністю на  забороненій території. Я підводжусь на ноги і  тільки зараз помічаю,  що без своїх незмінних підборів крихітка   сягає мені підборіддя.

 В аркуші паперу, на якому  записано призначення,   помічаю вкладені гроші.

— Смішна ти, Віталіно,  - бурчу, поклавши  кошти на  край  дивану. — Я миттю.

— Не потрібно гнатись. Ліки знадобляться через годину.

— Хвилюєшся за мене?

—  Ну, смерті  людині, яка мене врятувала, точно не бажаю.

Хмикаю і питаю,  де найближча цілодобова аптека. Дівчина швидко пояснює, навіть  маршрут малює. Я  невпинно стежу  за кожнісіньким рухом співрозмовниці й  все більше прислухаюсь до серця. Воно навіжено б’ється в грудях,  немов  підказує,   що  тобою бажана жінка навпроти.

До аптечного пункту  їду із   дурнуватою усмішкою на вустах.

«Хлопчисько, справжнісінький  хлопчисько, який   запримітив  нову іграшку».

«Ні,  може серйозно  закрутити з  Вітою. У мене давно не було постійної дівчини.  Таємної дівчини».

«Погодиться? Рано  пропонувати. Зачекай,   нехай довіриться».

На щастя,   ліки  купую всі й одразу.  Поки чекаю розрахунку,  поглядом завмираю на стелажі з  контрацептивами.

«Взяти?  Не  біжи так швидко»…

Зі змішаними думками  повертають в  крихітну «хрущовку», де причаїлась винуватиця моїх вагань. Дівчину застаю на кухні.  Вона одразу виходить, як  тільки скриплять двері.

—  Я  придбав згідно списка,  — хвалюсь з порогу. — Думаю, чашку чаю  заслужив.