РОЗДІЛ 9 "Дихай!"

 —Віто, дихай! — ковток повітря і  голос Тимура повертають до реальності. — Дихай!

І я  дихаю, а  ще намагаюсь не заважати рятівникові, який тягне мене  до борту басейна.

Врятована?

Мабуть!

Цей чоловік  не дозволить піти на дно. Ніколи. Він передає моє  обважніле  тіло комусь іншому. Вже другі руки  приводять мене  до тями. Бачу Матвія,   чую його прохання  викликати швидку. Відкашлявшись, прошу  не  турбувати медиків, адже перед усім я  злякалась.

— Проведу у кімнату.   Полежиш трохи, - щебече  шеф, бережно допомагаючи підвестись.

Погано орієнтуюсь, що зі мною. На щастя,  переляк поступово відходить, і я впевненішою ходою крокую до будинку,  при цьому намагаючись не  звертати уваги на   оточення. Мені  б подякувати  Тимуру  за  порятунок, однак останній  зник  так  же раптово, як  з’явився у воді.

У кімнаті відчуваю довгоочікуване  полегшення. Матвій   турбується,  подає одяг, допомагає просушити волосся і  безупинну   говорить, що обов’язково навчить мене  плавати. Добре,  хоч  не вичитує за зіпсований вечір.

Через пів години я  - метелик,  знову готовий   летіти  на  світло.

—  Ніяких гулянь, вистачить,  — вмить прибиває мій  запал Матвій, який   час від  часу збиває надокучливі  дзвінки. Мабуть,  хлопця  зачекались друзі.

— Не гарно  ховатись від  знайомих. Все-таки ми в  гостях,  —  промовляю в надії  згладити недолугий випадок.

— Нічого страшного не  станеться,  якщо зачекаюсь. Твоє здоров’я важливіше.

— Приємно,  що турбуєшся. Та  коли не хочеш брати мене із собою,  спускайся сам. Я  трішки подрімаю.

Я лукавлю. Щиро і  не підроблено. Понад  усе мрію, що хлопець  не потягне мене  до своїх задиркуватих  товаришів і  мені вдасть відсидітись у кімнаті  принаймні  до ранку. Матвій вагається. Бачу по очах.

— Не сумуватимеш?

— Що ти? Навпаки,  ляжу спати. Я так втомилась  на роботі, що ладна провалятись в ліжку кілька днів підряд.

— Ну кілька днів  не обіцяю. Та якщо занудьгуєш – зателефонуй,  -  картинно махає в повітрі  гаджетом. Ми обоє полегшено видихаємо. Я, бо залишаюсь, він –  тому що йде туди, де його чекають.

Цмокнувши в  щоку,   Матвій виходить з цих чужих чотирьох стін, а я  одразу перекидаюсь на бік та  поглядом свердлю стіну.  У частині будинку, куди нас поселили, відносно тихо. Я хочу спати і  в той же час  не можу.  Щось тривожить, крає душу,  поганими передчуттями  ріже настрій.  Я  поглядаю на екран телефону  чи   не було сповіщень від мами. Сьогодні вранці  вона скаржилася на  погане самопочуття, проте запевнила,   що справиться і  відпустила.

Несподівано у двері стукають, від чого здригаюсь та боязко розвертаюсь обличчям в  напрямку шуму. Тонка смужка світла прорізає напівтемряву кімнати.

— Віталіно, ти спиш?

«Зазвичай, перше питають чи можна увійти».

Різко присідаю, підібгавши ноги.  Подумки хвалю себе, що переодягнулась в  джинси та  світло-сіру  футболку. Вистачить дефіле  перед керівництвом.

Тимур обережно ступає по м’якому килимі і чомусь мені схожий на нашкодивши дитину. 

Увімкнувши світильник, який вмить  подолав  незручну темряву,   я   втупилась у  прибулого.  Інша  вже  підскочила б і кинулась рятувальнику на шию, а  я  завмираю. Завмираю  від страху, який   нещадно пробирається  до кожнісінької клітиночки  тіла,  який  заважає  дихати, думати.

Без запрошення  чоловік присуває до постелі   стілець  та вмощується  навпроти. В його  темних очах сіяють зірки – звабливі  й  чарівній. Ті вогники зазирають глибоко в душу,  читаючи переживання   нещасної  дівчини.

— Я прийшов  запитати, як почуваєшся? — стиха промовляє  лагідним тоном, тим самим, що в кабінеті Матвія, спіймавши  мене біля вікна.

—  Дякую… Дякую за  допомогу…

Слова даються важко, думки плутаються.

—  Знаєш таку приказку: не знаючи броду,  не ліз у воду?

— Здається,  вона стосується трішки іншої ситуації, -  кволо усміхаюсь та обіймаю  себе руками.

— Ні, у  твої ситуації, якраз звучить  буквально.  Я дуже  злякався за тебе.

Зізнання чоловіка бентежать, та  договорити він не  встигає. Мелодія  мого   мобільного  розрізає   розмову на пів  слові.

Мама.

Серце  робить петлю Нестерова.

— Вибач, — поспіхом  кидаю і  хапаюсь  прийняти дзвінок. Тимур,  вловивши  зміну емоцій, подається вперед. Я  говорю, коли  наші очі  читають один  одного. — Так, мамо.  Ні не відриваєш. Що? Чому ти раніше не повідомила? Негайно викликай  швидку, я  зараз приїду.

Підриваюсь з ліжка, чоловік слідом за мною. З непідробленою  турботою пробує дізнатись суть  розмови.

— Віто?  Твоїй мамі погано?

— Так. Вона  ще зранку скаржилась на біль в серці. А зараз геть погано стало. Мені потрібно додому. Матвій трубку не бере, - міряю кімнату швидкими кроками. Не знаючи за  що перше взятися. Мабуть, потрібно збирати речі. — Не знаєш, яка тут  адреса? Я викличу таксі.