РОЗДІЛ 7 "Не забудь!"

Прихопивши документи,  на яких швидко накидала кістяк  проєкту,  впевнено  крокую  до Матвія. Той,  не відриваючи  очей від монітору,  переходить до суті  справ:

 — Що з розробкою? Ти  вже маєш задум? У нас  залишилось небагато часу.

— Звісно. Навіть принесла  заготовки.  Твій  попередній  план був  непоганим, але я  наважилась на новий  підхід.

— О, новий! -  здивовано дивиться,  навіть  не  пробуючи довести геніальність своєї версії. Точно   з коханкою час проводив!

Я  розкладаю на столі  записи.  Воджу  ручкою по цифрах, відстоюю право на життя  мого, на перший погляд,  зухвалого плану. Так,  багато ризиків. Але їх можливо зменшити лише  детально проаналізувавши  кожнісінький  пункт.

Матвій  залишається  задоволеним. Ми в  офісі  одні,  за  вікном  давно ніч  темна, а  робота тільки набирає обертів. Годинник перевалює  стрілки    за північ. Шеф  втомлено відкидається на спинку  шкіряного крісла та  м’яким голосом     змушує відірватись  від  клопітких розрахунків і  подивитись у  тиху синяву  втомлених очей.

— Я дуже радий, що ти погодилась  працювати  на мене. У нас вийшов чудовий  тандем. Впевнений, що батько віддасть перевагу нашій ідеї. А коли  посада  генерального директора  буде в моїх  руках,  зроблю тебе своєю правою рукою.

— Щиро дякую  за довіру. Та  не слід так далеко забігати наперед. Олександр –  людина старих принципів і  підходів. Крім того, він більше довіряє стриманості  і  досвіду твого  брата.

Мабуть, останні слова  глибоко ранять  співрозмовника, бо він вмить  надуває щоки.

— Прямолінійність  -   рідкісна риса вродливих дівчат,  - хмикає та  підходить до вікна. Я  милуюсь  широкою спиною,  красивими, рельєфними  руками, гнучким вигинами атлетичного тіла.  Красень. Неймовірний красень,  але ці думки я  відганяю якомога  далі.  Не можна нехтувати  роботою. Силою волі потуплюю погляд на розкладені  документи.

— Віталіно,  а які в  тебе плани на вихідні? Тільки не кажи, що відшліфовуватимеш  проєкт.

«Не виключено».

— Можливо, нарешті висплюсь.

—  Сон – річ  потрібна, та  не тоді, коли  за спиною трішки більше ніж двадцять,  - відповідає Матвій. Хлопець  за лічені  секунди долає відстань, наближається наче ураган. Наступної миті  моє крісло розвернуте, а його руку    поставлені на поручні. Я  в  капкані. Оманливо вільному капкані. — Поїхали завтра за місто.  Знайомий влаштовує  пікнік  з ночівлею для  друзів. Відпочинемо, потанцюємо. Тобі сподобається, обіцяю.

Пропозиція  застає зненацька і я  від здивування  лише зводжу брови. А  Матвій   знищує останні   сумніви.

— Я хочу  познайомити тебе із своїм життям. Ти  ж нічого не знаєш про мене. Думаєш,  самозакоханий,  самовпевнений  егоїст.

— Що не пушистий  зайчик  - точно.

— Ображаєшся за  магістерську?  -   хитро звужує очі, а  я  не готова відповісти на питання в  лоб.  

— Не тільки,  - зривається  з моїх губ. Дурепа! Тримай  язик  за зубами. Хлопець  жодного разу  не дав  найменшого натяку на стосунки,  вищі за рівень дружніх.

— Дай  шанс  реабілітуватись,  -  і перш ніж  заперечу,  підхоплює за руку та  тягне в свої обійми. Я застигаю. Завмираю.  Тонка лінії губ так  близько. — Вже пізно,  поїхали додому. Я підвезу.

Відпускає. І ноги  мої робляться ватяними. Непомітно для Матвія, який  рушає в  напрямку дверей, на долю хвилини   спираюсь  на крісло,  щоб заспокоїти шалене серце. Серце, в  якому так  невчасно   оживають спогади про  один єдиний поцілунок чотирьохрічної давнини. 

— Обіцяй  подумати дозавтра,  - кидає з порогу, прочиняючи перед мною двері.

— Тобто сьогодні вранці повинна дати відповідь?  -   нагороджую хлопця  лагідною усмішкою. Ми  занадто втомлені  для розмов. Я, швидко вимкнувши комп’ютер  та  склавши речі, слідую в   приймальню.

У машині  затишно та  у порівнянні з сирістю ночі -  тепло. Поволі  розслабляюсь, повіки стулюються. Сама  не помічаю, коли  поринаю в дрімоту. Матвій  адреси не питає,  але  кермує впевнено.  Душу приємне лоскоте гадка: пам’ятає. Чоловік  береже в пам’яті місцезнаходження  старенької «хрущовки»,  до якої проводжав  довірливу  дівчину Віталіну  після  млосних прогулянок з  університету,  бібліотеки чи кафешки. Тоді ми розмовляли  про все на світі, не піддаючись  тій  глибокій  прірві, що пролягала між нашими  соціальними статусами.

У цю мить  Матвій виглядає  все тим  рідним,  бажаним, близьким. Ми, наче   сто років знайомі,  зручно  мовчимо.

Легкий  дотик  вологих вуст  до скроні   вимагає відкрити очі. Над мною нависає Гданський, усміхнений, жвавий Гданський.

— Можливо,  запросиш на  чашку кави? Підтримаймо  закони  жанру,  -  лукаво  карбує слова, а його рука  по-хазяйськи  заправляє  пасмо неслухняного волосся  мені  за вухо. Схиливши голову на бік, в  напівтемряві  вуличного освітлення  милуюсь  аристократичним профілем. Мої груди в  так  диханню високо здіймаються, і очі  Матвія  темніють. Він вже не соромиться  розглядати   помічницю відверто.

А коли наші  погляди знову перетинаються,  стається  вибух. Вибух емоцій…

Пристрасний,  шалений поцілунок. Такий  логічний і  в той самий час   непередбачуваний. Язик хлопця  владно пестить,  торкається,  доводить до божевілля.  Гаряче  дихання розбивається об  шкіру,  залишаючи після себе  приємне відчуття  трепету і  бажання більшого.