РОЗДІЛ 3 "Як в морі кораблі"

Три наступних тижні минають  швидко.   Я вдало захистила магістерську, отримала  всі  документи  з університету, навіть відгуляла випускний вечір з  друзями, які   стали для мене незамінними за роки навчання.  Кожного вечора я   роздивлялася   підготовлений  юристами Гданського договір,  вичитувала пунктики, котрі  і  без того зазубрила  на пам'ять. Ми обоє знали, що підпишу, що погоджусь  на непристойно дорогу  зарплатню  замість ненормованого графіка роботи, постійну  зайнятість та  свою  геніальність. Я повинна була  розробити проєкт, який  би допоміг Матвію отримати крісло  генерального директора. Точніше забрати його у  Тимура. Брати вели негласну війну  за право керувати батьківською компанією, і я  мимоволі  втягнулась в  цю  непросту  гру.

Телефонний  дзвінок  від Тетяни застає  зненацька. Годинна пізня, тому   насторожуюсь.

 —Привіт, подружко!  Підписала   контракт з  дияволом? — лунає   голос дівчини, який   відтворює  дрібне тремтіння. Плакала?

— Ні, думаю. Хоча завтра  потрібно сказати результат. Що в тебе сталось?

— Не питай. Батьки вирішили,  що я  їду  закордон з татом. Він підшукав мені місце у фірмі, де  працює. Я  дуже не  хочу їхати.

— Танечко,  - звістка  ріже серце,  на очі  навертаються  непрохані сльози. — Спробуй відстояти свою думку. Впевнена, в  нас  також знайдеш гідну роботу.

— Нічого не   чують. Схоже,  вони давно  вирішили за мене.

Ми  розмовляємо  до глибокої ночі, підтримуємо одна одну і  жаліємось. Я  на свої страхи перед Тимуром Гданським, Тетяна   - на неочікуваний  від’їзд. Засинаю  з тривожними думками і  розчаруванням, викликаним   словами  подруги. У такий  відповідальний момент я  втрачаю  найближчу та  найвірнішу людину, і  що несе   наступний   день для Віталіни Вишневої нікому  не відомо.

Ранок починається з метушні. Перший робочий   тиждень вінчається  глобальним запізнення. На щастя,  одяг підготувала  звечора. Я швидко плигаю в   бежеві  штани,  поверх натягую  білосніжну   блузу з крихітною гаптованою  квіткою в області  серця, натягаю  височенні підбори (повинна ж відповідати  статусу  солідної фірми). Свої   локони  залишаю розпущеними. Ніколи  гратися  з неслухняним волоссям.  Щоб його вкласти потрібно  було прокинутись як мінімум з дзвінком  будильника, а  не ганебно проспати після нічних розмов. В маршрутці  переглядаю документи. Наче все взяла. Глибоко  дихаю, аби хоч трішки   втихомирити  внутрішнє хвилювання.  Скоромовкою  повторювала,  що думати про Матвія  не можна. Що  між нами нічого не можу бути, окрім  ділових стосунків. Що  знову  на  граблі  не  наступлю. Що я  спокійно реагуватиму  на Тимура Гданського.

Біля  п’ятиповерхової  скляної споруди  я   застигаю.  Останні сумніви  все  ще  рвуть душу. Йти чи не йти?

— Ні, свій шанс я  не впущу.  Геть  роздуми, коли попереду   важлива ціль.

Мені  назначено,  тож у  приймальню  знайомого потрапляю безперешкодно.  За  масивним  столом помічаю секретарку – модельної зовнішності дівчину з  повними, неприродними губами.  Величезний  бюст  акуратно лежить  на  поверхні,  ловлячи на себе  перші погляди. Вони як візитка своєї власниці.

— Добрий  день, — вітаюсь,  впевнено крокуючи вглиб приміщення. — Я  до Матвія Олександровича. Мене записано на  десяту.

Допитливий погляд  сканує моє вбрання, зачіску. Занадто цікаво. Занадто   ретельно, як  для простої    працівниці. Надуті вуста  повільно промовляють:

— Прізвище, будь ласка.

— Вишнева. Віталіна Вишнева.

— Зачекайте  десять хвилин. Керівник  зайнятий. Можете присісти,  - і  ледь помітним кивком голови вказує на  шкіряні крісла.

— Дякую,  —  поглядаю на наручний годинник. Я  запізнилась на  п’ять хвилин. Поганий  знак.

Та не встигаю зручно вмоститись, як  двері, на яких   красується табличка «Гданський М.О.» прочиняються і  на  порозі власною персоною  замальовується Тимур,  а за ним по п’ятах  виринає Павло Данчук. Чоловіки нагороджують мене поглядами:  перший – оцінювальним,  другий  - зневажливим. Я ковтаю гіркоту, бо, здається,   маю  прекрасного ворога  в обличчі  колишнього однокурсника.

— Вітаю,  пані Віталіно! – зупиняється  посеред приймальної  Гданський – старший. — Я вже думав, ви  передумали  скрасити наші  трудові будні. Проходьте, будь ласка. Впевнений, мій   брат зачекався свою чарівну особисту помічницю.

Тон  колючий, чіпкий. Павло  за спиною свого   керівника  розцвітає весняним  тюльпаном, і  приховати задоволення  хлопцеві важко. Ще одні очі - очі  секретарки також не сповзають з моєї  персони. Підійнявшись, я граційно проходжу повз зівак. Нехай зараз вони думають,  що хочуть. Я не дозволю себе  кинути в  бруд і всім докажу,  чого насправді варта. Мій  проєкт виграє,  тому що докладу максимум зусиль і  придумаю  щось насправді геніальне.

— Дякую за турботу. Вам теж вдалого і продуктивного дня,  - кидаю  Тимуру,  порівнявшись з ним. Я роблю дурницю, коли дивлюсь в темну ніч в його очах. Дух перехоплює. Небезпека буквально  дихаю в  спину. 

Вмить жорстокість  оселяється на широких вилицях. Ледь помітний кивок в мою адресу і ми розходимось в  широкій кімнаті, як в  морі кораблі.