— Швидше, Віталіно, а то вмру від цікавості.
— Ага, не кожний день декан особисто викликає в кабінет. Самій не терпиться дізнатись, —відповідаю, і, захекавшись, підіймаюсь сходовими маршами за подругою, яка вправно маневрує поміж численних студентів. Серце гупає нестримно. Адреналін розганяє кров, а невідомість манить і лякає водночас.
—Через кілька тижнів закінчується навчання в магістратурі, тож ймовірно хтось із роботодавців навідався до університету, щоб поповнити свої кадри успішнішими студентами, - роздумує вголос Тетяна, моя колишня однокласниця, сьогоднішня одногрупниця і зажди незмінна порадниця. — Думаю, Іванович тебе рекомендуватиме. До речі, Павла Данчука теж викликали. У столові краєм вуха почула.
— Павла? – перепитую і на секунду забуваю дихати.
Хлопець - гордість університету, геній. В деякий дисциплінах він набагато кращий за мене. Достойний конкурент на посаду стажиста в потужній компанії. Настрій з шаленою швидкістю скочується до позначки «нуль». Тетяна ловить зміни і підбадьорливо тягне за руку.
— Не скигли, мала! Будемо брати красою. А наш Павлик далекий від ідеалу глянцевого героя.
Я завжди заздрю оптимізму подруги. Навіть у найбезглуздіших ситуаціях вона вміє знайти зерно гумору. Скептично хитаю головою та все-таки рушаю, і хвилин через п’ять ми вже стоїмо під дверима того самого Івана Івановича, від слова якого залежить моє майбутнє.
В коридорі помічаю Пашу. Він сканує мене стривоженим поглядом та нервово притискає до грудей величезну чорну теку. Цікаво, що там?
Не встигаю видихнути, як Тетяна стукає у дверне полотно і не дочекавшись запрошення, хапається за ручку та відкриває перед мною вигляд на кабінет декана. Я буквально забігаю всередину.
Забігаю і…
І не знаходжу слів. Віталіну Вишневу зустрічають темно-сині очі, холодні, розумні і… до болю знайомі. Їхній власник широко усміхається.
Невже впізнав?
Часто кліпаю повіками. А він ніскілечки не змінився. Хоча ні, змужнів і подорослішав. Перед мною самовдоволено красується Матвій Гданський. Саме так, Матвій Гданський – високий блондин з модною стрижкою, легкою щетиною на високих вилицях, тонкими червоними вустами, в ідеальному легкому костюмі світло-сірого кольору та білосніжній сорочці під ним. Простір повниться його ароматом – нотками зеленого чаю. Небо, невже з плином чотирьох років я ще бережу в спогадах пам'ять про ці парфуми?
— Віталіно, несподівана зустріч, — ступає крок та подає руку в знак привітання. Як рівній собі. Як давно знайомій.
— Справді, доволі не очікувано, — знаходжу сили відповісти.
Матвій не поспішає відпускати долоню. Затримує у своїй довше дозволеного. Точно, як чотири роки тому.
Ніжна усмішка грає на кутах чуттєвих вуст, брова запитально злітає догори. Чоловік одними очима запитує, чи бережу в пам’яті раніше сказані ним слова. Тоді він пообіцяв мені високооплачувану роботу.
Я була першокурсницею, коли вперше в житті взяла участь в науковій конференції, що проводилась в нашому університеті. О, як хвилювалась! Як довго та старанно готувалась до виступу. Ноги та пальці безжально тремтіли, однак мені вдалось належним чином захистити свою роботу, і побачити визнання в очах викладачів та студентів. Отримавши почесне перше місце в обраній галузі, я з радістю вискочила із задушливих навчальних стін та щодуху помчала у місцевий парк зателефонувати матусі, похвалитись своїм здобутком. Біля входу в зону відпочинку незмінна жіночка в білосніжному халаті продавала морозиво. Я не змогла пройти повз. Довго стояла, вибирала, доки не почула за спиною лагідний баритон.
— Наукові так само довго пишеш, як солодощі обираєш? — запитав хлопець, а я мов ужалена підскочила на місці. Озирнулась. Озирнулась і загубилась в ніжній, васильковій синяві глибоко посаджених очей. Здавалось, у них відбивалось спокійне море. Я знала його. Точніше, хто не знав випускника Матвія Гданського? Хтось його боявся, хтось поважав, а хтось важко зітхав йому услід. Як я, наприклад.
Ковтнула. Слова розгубились.
— Ти сьогодні почесно здобула заслужену перемогу. Навіть я заслухався. Вітаю! – знайомий простягнув руку. Я хвилину дивилась на неї і не могла второпати, що з мене хочуть. Нарешті відмерши, вложила в неї свою. Шершава, широка, вона бережно стисла мої пальчики і довго-довго не випускала з обіймів.
— Дякую, — скромно опустила очі, відчувши гарячий багрянець на щоках.
— Визначилась? Я люблю шоколадне.
Матвій потягнувся до холодильника і дістав звідти «Каштан». Тоді знову порився серед товару і вийняв «Три бажання». Символічно?
— Я сама, — запротестувала, коли хлопець дістав гаманець. Він лукаво оголив ряд рівних зубів. Замилувалась сонячним зайчиком, що лагідно торкнувся його блідої щоки, і застряг на кутиках звабливої усмішки.
— Переможцям можна все, але не платити за морозиво. Ходімо на лавку, а хочеш прогуляємось.
— Ні, - відчула зніяковіння.
— Що ні?
— На лавку.