Частина 56. Рішення

Вони повернулися в Академію через місяць. Втомлені, але живі. Аномалій стало менше - ті, що залишилися, були під контролем.

- Ми не можемо так більше, - сказав Зорич на Раді. - Кожна поїздка - це ризик. Ми втрачаємо людей.

- Що ти пропонуєш? - спитав генерал.

- Створити загін швидкого реагування, - відповів Зорич. - Навчити курсантів, які не бояться. Відправити їх на околиці.

- А ти?

- Я залишуся тут, - Зорич подивився на сина. - Я буду навчати.

- Чому?

- Бо мій син - майбутнє, - усміхнувся він. - А майбутнє потребує наставників.

- І ти готовий відпустити його? - спитала Ірина.

- Коли він буде готовий, відпущу, - відповів Зорич. - Але не зараз. Зараз він ще дитина.

Андрій, який сидів у кутку, почув це.

- Я не дитина, - сказав він.

- Ти - дитина, - твердо відповів Зорич. - І це не образа. Це факт.

- Але я бачу більше, ніж ти.

- Бачиш, - погодився Зорич. - Але досвіду в тебе немає. А досвід - це те, що рятує життя.

Андрій замовк. Він знав, що батько правий.

- Добре, - сказав він. - Я вчитимуся.

- І я вчитимуся разом з тобою, - сказала Ірина. - Ми всі.

Вона обійняла сина.

- Ми - сім’я, - сказала вона. - І ми разом.

- Разом, - повторив Андрій.

За вікном світили зірки. Тисячі зірок. Тисячі світів. І в кожному - правда, яка чекала на тих, хто не зажмуриться.

Зорич подивився на портрет Айзека, який висів на стіні.

- Ти пишаєшся? - прошепотів він.

І йому здалося, що портрет усміхнувся.