Частина 55. Друга зупинка - покинута станція

Покинута станція «Крон-3». Три дні після порятунку на «Беті-7».

Човен «Тінь-7» вийшов із гіперпростору над станцією, яка колись була науковим центром, а тепер перетворилася на привид. 

«Крон-3» висіла в космосі - сіра, похмура, з погашеними вогнями. Її корпуси були пошкоджені, ангари зяяли порожнечею, а на обшивці виднілися сліди пожеж, які ніхто ніколи не гасив.

- Тут не було людей роками, - сказав Рен, вдивляючись у монітори. - Але датчики показують рух.

- Багато руху, - додала Корра, тримаючи руку на зброї. - Сотні. Можливо, тисячі. І всі вони - не живі.

- Це вони, - тихо сказав Андрій. Він підійшов до ілюмінатора, приклав долоню до холодного скла. - Вони тут давно. Дуже давно. Вони пам’ятають час, коли станція ще працювала.

- Вони не зникли після того, як ми закрили портал? - спитав Кель, який увесь час мовчки стояв біля стіни.

- Вони не можуть зникнути, - відповів Андрій. - Вони застрягли. Як у пастці. Портал закрився, а вони залишилися. Тепер вони блукають коридорами, не знаходячи виходу.

Зорич подивився на сина. Його обличчя було спокійним, але в очах ховався смуток, який Зорич бачив лише раз - коли вони ховали Айзека.

- Ти впевнений, що хочеш туди йти? - спитав він.

- Вони потребують допомоги, - відповів Андрій. - Як ті, на «Беті-7». Тільки їх більше. І вони там довше. Вони майже забули, хто вони.

Він обернувся до команди.

- Вони не злі. Вони просто заблукали. І дуже самотні.

- Як ти збираєшся їм допомогти? - спитала Яна, тримаючи за руку Чуба.

- Поговорити з ними, - усміхнувся хлопчик. - І заспівати. Музика проходить крізь будь-які стіни.

- Ти вже робив це на «Беті-7», - зауважив Штефан. - Там вийшло.

- Там була одна жінка, - нагадав Андрій. - А тут - тисячі. Тому мені знадобиться ваша допомога.

- Яка? - спитала Корра.

- Тримайтн мене за руки. І не бійтеся.

Вони перезирнулися. Потім Зорич першим простягнув руку.

- Я з тобою, сину.

- І я, - сказала Ірина.

- І я, - додав Штефан.

Один за одним вони виходили вперед - уся команда.

- Добре, - Андрій усміхнувся. - Тоді ходімо.

Вони вийшли через шлюз. 

Повітря на станції було холодним, майже неживим - системи життєзабезпечення не працювали роками. 

Коридори тонули в пітьмі, лише тьмяне аварійне світло мерехтіло на стелі, вихоплюючи з темряви іржаві труби, облуплені стіни, тріснуті панелі.

- Тут хтось помер, - сказав Андрій, зупиняючись. - Багато когось. Я відчуваю їхній біль.

- Це була дослідницька станція, - нагадав Кортес, ідучи попереду з ліхтарем. - Коли Дзеркальний портал відкрився вперше, багато вчених зникли. Їхні тіла не знайшли. Офіційно вони вважаються загиблими.

- Їхні душі залишилися, - додав Андрій. - Вони блукають. Іноді вони навіть не пам’ятають, що колись були живими.

- Це страшно, - прошепотів Марко, озираючись.

- Це сумно, - поправив Андрій. - Страшно - це коли ти не знаєш, що відбувається. А я знаю.

Він ішов уперед - не боячись, не озираючись. За ним - батьки, друзі, команда. Кроки відлунювали в порожніх коридорах, створюючи дивну, майже містичну мелодію.

- Вони дивляться на нас, - прошепотів Марко.

- Вони завжди дивляться, - відповів Зорич. - Просто ми не завжди помічаємо.

- А тепер помічаємо, - сказала Корра.

Вони зайшли в центральний хол. Там було темно - так темно, що ліхтарі ледве пробивали пітьму. Але Андрій бачив усе.

- Вони скрізь, - сказав він. - На стелі, на стінах, на підлозі. Вони бояться світла.

- Скільки їх? - спитав Штефан.

- Три тисячі двісті сімнадцять, - відповів Андрій після довгої паузи. - Я порахував.

- Ти можеш їх порахувати? - здивувалася Яна.

- Вони самі показують себе, - пояснив хлопчик. - Вони хочуть, щоб їх помітили.

Він вийшов у центр холу, обвів поглядом темряву.

- Я бачу вас, - сказав він уголос. - Усіх. І ви бачите мене.

Тиша. 

Потім - легкий шепіт, схожий на вітер у листі.

- Хто ти? - пролунало звідусіль.

- Я Андрій, - відповів він. - Я прийшов допомогти.

- Допомогти? - шепіт став гучнішим. - Ніхто не може нам допомогти. Ми загублені назавжди.

- Неправда, - твердо сказав Андрій. - Я вивів жінку з порталу на «Беті-7». Вона жива і вдома.

- Ми не в порталі, - заперечили тіні. - Ми на станції. Ми не можемо піти.

- Тому я тут, - усміхнувся Андрій. - Я покажу вам дорогу.

Із темряви відділилася одна тінь - невисока, сутула, зі старим протигазом. Вона підійшла до Андрія майже впритул, зупинилася.

- Ти справді мене бачиш? - спитала вона. Голос був тихим, надтріснутим, ніби лунав із глибокого колодязя.

- Бачу, - відповів Андрій. - Ти - жінка. Ти була вченою.

- Я забула своє ім’я, - прошепотіла тінь. - Я забула все. Своє обличчя, свій голос, своїх рідних. Тільки біль залишився.

- Я нагадаю, - сказав Андрій. - Якщо ти дозволиш.

Він простягнув руку. 

Тінь вагалася не довго - кілька хвилин, які здалися вічністю. Потім вона торкнулася його долоні.

І в ту ж мить у голові Андрія промайнули спогади - чужі, чужі, але такі реальні. Лабораторія, досліди, портал, страх, біль, темрява.

- Тебе звали Лідія, - сказав він, розплющуючи очі. - Ти вивчала нестабільність простору. У тебе був син. Його звали Максим.

- Максим, - тінь здригнулася. - Я пам’ятаю. Він плакав, коли я полетіла.

- Він виріс, - сказав Андрій. - Він став інженером. Він працює на станції «Титан». І він усе ще пам’ятає вас.

- Я не можу повернутися, - тінь заплакала - без сліз, але з болем, який відчували всі присутні.

- Я допоможу, - пообіцяв Андрій. - Але спочатку я маю допомогти іншим. Ти почекаєш?

- Я чекала тридцять років, - гірко всміхнулася тінь. - Почекаю ще трохи.

Вона відступила, зникла в темряві.

Андрій вийшов у центр холу. 

Тіні оточили його - щільним кільцем, ніби боялися пропустити. Вони тремтіли - не від холоду, від страху.