Частина 54. Перша зупинка - колонія «Бета-7»

Колонія «Бета-7». Периферія галактики. Човен «Тінь-7» виходить із гіперпростору.

Човен «Тінь-7» вийшов із гіперпростору о 14:00 за станційним часом. Колонія «Бета-7» висіла перед ними - маленька, сіра, непримітна. Вона нагадувала Зоричу «Нову Надію» - таку саме беззахисну, таку саме крихітну на тлі безкрайого космосу.

- Колонія «Бета-7», - сказав Рен, вдивляючись у монітори. - Населення - близько трьох тисяч. Спеціалізація - видобуток руди. За останній тиждень зникло сімнадцять осіб.

- Сімнадцять, - повторила Корра. - Це багато для такої маленької колонії.

- І всі зникли біля аномалії, - додав Кель. - Точніше, біля того місця, де вона з’являється найчастіше.

Зорич підійшов до ілюмінатора. Колонія наближалася — уже можна було розгледіти окремі модулі, ангари, куполи теплиць.

- Аномалія зараз активна? - спитав він.

- Датчики показують нестабільність, - відповів Рен. - Вона то з’являється, то зникає. Ніби хтось грається з вимикачем.

- Або щось, - тихо сказав Андрій. Він сидів у кріслі, притулившись до Ірини. - Там, усередині, хтось є. І він боїться.

- Хто? - спитала Корра.

- Не знаю, - зізнався хлопчик. - Але він не злий. Він просто розгублений.

Зорич подивився на сина. За десять років він звик до його несподіваних прозрінь, але кожного разу вони викликали в нього трепет.

- Ми приземляємося, - сказав Рен. - Тримайтеся.

***

На посадковому майданчику їх зустрічала невелика делегація - мер колонії, лікар, кілька техніків. Усі вони виглядали втомленими, переляканими.

- Слава богам, ви прилетіли, - сказав мер, чоловік років п’ятдесяти з сивими скронями. - Ми вже не знали, що робити.

- Розкажіть, що сталося, - попросив Зорич.

- Аномалія з’явилася тиждень тому, - почав мер. - Спочатку просто світло в кінці коридору. Потім - тіні. Люди почали зникати. Вони просто йшли в те світло і не поверталися.

- Вони йшли добровільно? - спитала Ірина.

- Не знаю, - зізнався мер. - Дехто казав, що чув голоси. Що їх кликали. Інші просто зникали - без попередження.

- Ми хочемо побачити місце, де це сталося, - сказав Зорич.

Мер кивнув, показав на східну частину колонії.

- Там. Колишній складський модуль. Зараз туди ніхто не заходить.

Вони пішли - Зорич, Ірина, Андрій, Штефан, Яна, Чуб, Марко, Корра, Рен, Кель, Кортес. За ними - фігури в протигазах, яких мешканці намагалися не помічати.

- Вони з нами, - тихо сказав Андрій мерові. - Не бійтеся.

Мер подивився на хлопчика здивовано.

- Ти їх бачиш?

- Я завжди їх бачив, - усміхнувся Андрій. - Вони не кусаються.

***

Модуль був величезним - напівпорожнім, захаращеним старими ящиками та деталями. У центрі, на підлозі, мерехтіло світло - не біле, не блакитне, а сіре, тривожне.

- Ось воно, - сказав мер, зупиняючись біля входу. - Ми не наважуємося заходити.

- Далі ми самі, - сказав Зорич.

Він узяв Андрія за руку.

- Ти відчуваєш?

- Так, - відповів син. - Вона там. Жінка. Вона плаче.

- Чому?

- Вона втратила когось. І не може знайти дорогу назад.

Ірина підійшла до світла, простягнула руку.

- Обережно, - попередив Кель.

- Не бійтеся, - сказала вона. - Воно не пече.

Поверхня була теплою, пульсувала в ритмі серця.

- Воно живе, - прошепотіла Ірина.

- Воно завжди було живе, - відповів Андрій. - Ми просто не хотіли цього помічати.

Він виступив уперед, відпустив руку батька.

- Я піду першим, - сказав він.

- Ні, - заперечив Зорич.

- Тату, я знаю, що роблю, - Андрій подивився йому в очі. - Ти навчив мене дивитися. Тепер дозволь мені допомогти.

Зорич вагався. Ірина взяла його за руку.

- Відпусти, - тихо сказала вона. - Він сильніший, ніж ми думаємо.

Зорич кивнув.

- Але я поруч, - сказав він.

- Я знаю, - Андрій усміхнувся.

Він ступив у світло.

Усередині було темно. Не зовсім - сірувато, тьмяно, ніби в густому тумані. Андрій ішов, відчуваючи пульс світла під ногами.

- Я знаю, ти тут, - сказав він. - Покажись.

Із туману вийшла фігура - жінка, молода, із довгим світлим волоссям. Вона була без протигаза - її обличчя було блідим, очі заплаканими.

- Ти не боїшся? - спитала вона.

- Ні, - відповів Андрій. - А ти?

- Дуже, - зізналася вона. - Я не знаю, де я. Не пам’ятаю, як сюди потрапила.

- Ти в порталі, - сказав Андрій. - Він відкрився випадково. І ти застрягла.

- Я хочу додому, - вона заплакала. - До дітей. До чоловіка.

- Я допоможу, - Андрій простягнув руку. - Іди за мною.

Жінка вагалася.

- А ти не зникнеш?

- Не зникну, - пообіцяв він. - Я тут, щоб забрати тебе.

Вона взяла його за руку. Її пальці були холодними, але реальними.

- Дякую, - прошепотіла вона.

Вони пішли разом - через туман, через сіре світло, через нестабільність. Андрій відчував, як портал пульсує, як він намагається закритися, виштовхнути їх.

- Не бійтеся, - сказав він жінці. - Я виведу.

Він побачив світло в кінці - золоте, тепле. Воно кликало.

- Бачите? - показав він. - Там вихід.

Вони побігли. Під ногами тремтіла земля - ніби портал опирався, не хотів відпускати жертву.

- Не пускай! - крикнув Андрій. - Вона не твоя!

І портал - на мить - завмер. Ніби здивувався.

- Вона хоче додому, - сказав Андрій. - Ти не маєш права її тримати.

Портал здригнувся - і відпустив.

Вони вилетіли на поверхню - разом: Андрій, жінка й тисячі маленьких іскор, які розсипалися навколо.

- Тримайте! - крикнула Корра, підхоплюючи жінку.

Та впала на підлогу, задихаючись, плачучи, сміючись.

- Я жива, - прошепотіла вона. - Я жива.

- Жива, - підтвердив Андрій. - І вдома.

Він стояв біля неї, блідий, але посміхався.

- Ти як? - спитав Зорич, опускаючись на коліна.

- Я в порядку, - відповів син. - Трохи втомився.

- Ти - герой, - сказала Ірина.

- Ні, - Андрій похитав головою. - Я просто син героя.