Частина 53. Нова загроза та нове рішення

Академія «Ґравіс-7». Три роки потому. Андрію - десять років.

Зорич сидів у кабінеті, який колись належав Айзекові. 

Тепер тут був його робочий простір - стіни вкриті картами зоряного неба, полиці заставлені звітами, на столі - старий планшет із безперервним потоком даних.

Останнім часом ці дані тривожили.

- Нові аномалії, - сказав генерал (тепер уже радник), тицяючи пальцем у голографічну карту. - Тут, тут і тут. Нестабільні дзеркальні портали відкриваються без попередження. Люди панікують. Дехто зникає.

- Скільки? - спитав Зорич.

- За останній місяць - сімнадцять випадків. Люди просто йдуть у світло і не повертаються.

- Або не хочуть повертатися, - додав Кортес, який сидів у кріслі біля вікна. - Ти знаєш, як це буває.

Зорич провів рукою по обличчю. 

Він утомився - не фізично, а душевно. Кожна нова аномалія нагадувала йому про те, що боротьба за правду ніколи не закінчується.

- Академія не може впоратися сама, - сказав він. - Нам потрібна допомога.

- Флот відмовився, - нагадав генерал. - Вони бояться.

- Вони завжди бояться, - тихо відповів Зорич. - Але ми - ні.

Він підвівся, підійшов до вікна. За склом - космос. Тихий, холодний, але сповнений життя.

- Я полечу сам, - сказав він.

- Ні, - почувся голос Ірини. Вона стояла в дверях, схрестивши руки на грудях. - Ми полетимо разом.

- Ірино…

- Я не відпущу тебе сама, - вона підійшла до нього, взяла за руку. - Ми - сім’я. Ми разом.

Зорич хотів заперечити, але не міг. Бо вона мала рацію.

- А Андрій? - спитав він.

- Андрій залишиться з дідом, - відповіла Ірина. - Він уже достатньо дорослий, щоб зрозуміти.

- Я нічого не розумію, - сказав Андрій, заходячи в кабінет. Він тримав у руках старий фільтр - той, який колись належав його діду. - Але я хочу полетіти з вами.

- Не можна, - твердо сказав Зорич.

- Чому?

- Бо ти - дитина.

- Я - син того, хто не зажмурився, - Андрій подивився батькові в очі. - І я теж не зажмурюся.

Зорич замовк. У словах сина була правда - та сама, яку він колись сказав Айзекові.

- Добре, - сказав він нарешті. - Ти летиш. Але якщо я скажу «треба вертатися» - ми вертаємося без розмов.

- Домовились, - Андрій усміхнувся.

***

Через три дні вони зібралися в ангарі. Старий човен «Тінь-7» стояв на тому самому місці, що й багато років тому. Тільки тепер він був відремонтований, модернізований і пахнув свіжою фарбою.

- Старі друзі, - сказав Штефан, поплескавши по обшивці. - Скільки ми в тобі літали?

- Досить, щоб навчитися не боятися, - відповів Рен.

Поруч стояли Корра, Чуб, Марко, Кель, Кортес, генерал. Усі, хто вижив. Усі, хто бачив.

- Ми летимо не воювати, - сказав Зорич, звертаючись до них. - Ми летимо рятувати.

- Кого? - спитав Кель.

- Тих, хто знову почав боятися, - відповів Зорич. - І тих, хто загубився в порталах.

- Добровільно? - спитала Корра.

- Дехто - добровільно, - зізнався Зорич. - Дехто - ні. Аномалії не розбирають, хто готовий, а хто ні.

Він обвів поглядом присутніх.

- Я не змушую нікого летіти. Це добровільна місія. Хто хоче залишитися - залишається.

- Ти жартуєш? - Штефан засміявся. - Я з тобою ще з часів, коли ти бачив привидів. І не кину тебе зараз.

- Я теж, - сказала Яна.

- І я, - додав Чуб.

Один за одним вони виходили вперед. Корра, Марко, Рен, Кель, Кортес, генерал.

- Уся команда в зборі, - усміхнувся Зорич. - Як у старі добрі часи.

- Тільки тепер ми старші, - зауважив Кортес.

- І мудріші, - додав генерал.

- І з дитиною на борту, - невдоволено сказала Корра, дивлячись на Андрія.

- Я не дитина, - образився хлопчик. - Я - син правди.

Корра закотила очі, але посміхнулася.

- Ласкаво просимо на борт, правдо.