Частина 52. Спадок

Вони сиділи на балконі - Зорич, Ірина та Андрій. Сонце сідало за обрій, фарбуючи небо в помаранчеві та золоті кольори. Фігури в протигазах стояли вздовж перил, нерухомі, мовчазні, але їхня присутність уже не лякала - вона була природною, як подих вітру.

- Тату, - сказав Андрій, не відриваючи погляду від далекої зірки. - Я хочу піти туди.

Зорич знав, про що він питає. Він чекав цього моменту - і водночас боявся його.

- Ти ще малий, - відповів Зорич, намагаючись, щоб голос звучав спокійно.

- Я достатньо великий, щоб слухати, - Андрій повернувся до батька. Його очі - темно-сині, майже чорні - дивилися з упевненістю, яка не пасувала семирічній дитині. - Ти сам мене навчив. Ти сказав: «Дивися. Не бійся. Правда не кусається».

Зорич засміявся - тихо, ніжно.

- Я сказав це курсантам, коли вони боялися йти в «Сектор-7». Тобі було три.

- А я запам'ятав, - Андрій усміхнувся. - Бо ти завжди казав правду.

Ірина сиділа мовчки, тримаючи чашку з трав'яним чаєм. Вона дивилася на сина з гордістю і болем - гордістю за його сміливість, болем від того, що він зростає надто швидко.

- Мамо, - Андрій подивився на неї. - Ти теж боялася, коли вперше пішла до порталу?

Ірина завагалася.

- Дуже, - зізналася вона. - Але я пішла. Бо знала, що правда варта страху.

- І ти повернулася.

- Я повернулася, бо знайшла твого батька, - вона подивилася на Зорича. - І тебе.

Андрій кивнув.

- Я хочу знайти їх. Всіх. Почути їхні історії. Вони не можуть говорити тут, але там - можуть.

Зорич перезирнувся з Іриною. Вона кивнула.

- Добре, - сказав Зорич. - Але не сьогодні. Завтра. Ми маємо підготуватися.

- До чого готуватися? - здивувався Андрій. - Я ж просто піду.

- У порталі час тече інакше, - пояснив Зорич. - Ти можеш пробути там годину, а тут минує день. Тому треба попередити друзів, взяти теплі речі, поїсти.

- А фігури?

- Вони чекатимуть, - усміхнувся Зорич. - Вони завжди чекають.

***

Увечері вони зібралися в квартирі. Прийшли батько Зорича (старший Андрій), Штефан, Яна, Чуб, Марко, Корра, Рен, Кель, генерал. Усі хотіли бути поряд.

- Ти впевнений? - спитав дід, дивлячись на онука. - Це не гра.

- Я знаю, - відповів Андрій. - Але я не боюся.

- Чому?

- Бо я бачив їх уві сні. Вони розповідали мені казки. Сумні, але красиві. Вони хочуть, щоб я прийшов.

Дід обійняв онука.

- Ти - справжній Велетень, - сказав він. - Як твій батько. Як я колись.

- Ти теж туди підеш? - спитав Андрій.

- Я вже там був, - усміхнувся дід. - Я повернувся. І ти повернешся. Обіцяю.

Штефан сидів на підлозі, склавши руки на колінах.

- Знаєш, Андрію, - сказав він. - Я колись сміявся з твого батька. Думав, що він божевільний.

- А тепер?

- А тепер я знаю, що він - єдиний, хто бачив правду, - Штефан подивився на Зорича. - І ти - його син. Тому ти побачиш більше.

- Ти також будеш там?

- Ні, - Штефан похитав головою. - Я чекатиму тут. Разом з іншими.

Яна підійшла до Андрія, присіла навпочіпки.

- Ти знаєш, що там можна зустріти тих, кого ми втратили? - спитала вона тихо.

- Знаю, - відповів Андрій. - Я хочу передати їм привіт від вас.

Яна заплакала, але посміхалася.

- Дякую, - прошепотіла вона.

Чуб мовчав, але його очі говорили більше, ніж будь-які слова. Він просто поклав руку на плече Андрію й кивнув.

Марко тримав у руці старий фільтр - той самий, який отримав колись від Зорича.

- Візьми це з собою, - сказав він, простягаючи фільтр. - Він нагадає тобі, що ти не сам.

Андрій узяв фільтр. Він був теплим.

- Дякую, - сказав він.

Корра стояла біля дверей, схрестивши руки на грудях.

- Я не вмію говорити красиво, - сказала вона. - Але бережи себе. І повертайся.

- Обіцяю, - відповів Андрій.

Рен сперся на одвірок.

- Ти - сміливіший за мене, - сказав він. - Я пішов туди в тридцять. Ти - в сім.

- Я просто люблю їх, - відповів Андрій. - Вони самотні. Я хочу їх обійняти.

Рен відвернувся, щоб ніхто не побачив його сліз.

Кель сидів у кутку, дивлячись на підлогу.

- Я теж боявся, - сказав він уголос. - Я зажмурився. Ти не зажмурюйся.

- Я не буду, - пообіцяв Андрій.

Генерал (тепер уже просто старий у светрі) поклав руку на голову хлопчика.

- Ти - наше майбутнє, - сказав він. - І воно світле.

Андрій усміхнувся й вибіг збирати речі.

***

Андрій не міг спати. Він лежав у ліжку, дивлячись на стелю, де мерехтіли зірки (батько зробив проектор на його день народження). Фігури стояли в кутку - сьогодні їх було більше ніж зазвичай.

- Ви прийшли попрощатися? - спитав Андрій.

Фігури мовчали, але він відчув їхню відповідь - теплу хвилю, яка розлилася по кімнаті.

- Я скоро прийду, - сказав він. - Потерпіть трохи.

Фігури кивнули. Здається, посміхнулися.

Зорич сидів на кухні, дивлячись на старий фільтр, який колись належав його батькові. Ірина обійняла його за плечі.

- Ти хвилюєшся? - спитала вона.

- Дуже, - зізнався Зорич. - Він такий маленький.

- Він сильніший за нас, - відповіла Ірина. - Він народився там. Він пам'ятає те, що ми забули.

- А що, як він не захоче повертатися?

- Захоче, - Ірина поцілувала його в скроню. - Бо ми тут. Його родина.

Зорич кивнув, але не заспокоївся. Він подивився на свої руки - вони тремтіли. «Я боюся, - подумав він. - Я боюся так, як не боявся навіть перед битвою. Тому що тоді я ризикував собою. А тепер - сином».

Він зайшов до кімнати Андрія. Син уже спав, обіймаючи ведмедика та старий фільтр. Фігури в кутку стояли на сторожі.

- Бережіть його, - прошепотів Зорич.

Фігури кивнули.

***

Вони прокинулися рано. Сонце тільки-но піднімалося, фарбуючи Академію в рожевий колір. Андрій стояв біля дверей, одягнений у теплий светр, який зв'язала бабуся - хоч він ніколи не бачив її живою, але знав, що вона була.

- Готовий? - спитав Зорич.