Частина 39.Ніч після битви

Академія «Ґравіс-7». Глибока ніч. Битва закінчилася, портал закрився, поранених евакуювали. Залишилися тільки ті, хто міг стояти, - і ті, хто ніколи не зажмуриться знову.

Зорич сидів на краю злітної смуги, звісивши ноги в темряву. Під ним - космос, над ним - зірки, а навколо - нікого. 

Вперше за багато днів він залишився сам. Не тому, що хотів утекти, а тому, що потребував тиші. Тиші, яка не кричала, не стріляла, не брехала.

Поруч безшумно сів батько. Вони довго мовчали, і це мовчання було промовистішим за будь-які слова.

- Ти пишаєшся мною? - нарешті спитав Зорич, дивлячись у безодню.

Батько не відповів одразу. 

Він теж дивився на зірки, і в його очах відбивався цілий всесвіт.

- Я завжди пишався, - сказав він тихо. - Навіть коли ти був маленьким і боявся темряви. Навіть коли ти ховався під ковдрою від фігур у протигазах. Ти ніколи не здавався. Ти ніколи не переставав дивитися.

- Я боявся, - зізнався Зорич. - Боявся, що вони справжні. Боявся, що я божевільний. Боявся, що ніколи не дізнаюся правду.

- Але ти дізнався.

- Дізнався, - Зорич повернувся до батька. - І тепер не знаю, що з цим робити.

Батько поклав руку йому на плече.

- А ніхто не знає, сину. Ми всі вчимося. Разом.

- А що, як я не впораюся?

- Ти впораєшся, - батько усміхнувся. - Ти завжди впораєшся. Тому що ти - мій син.

Десь далеко, в одному з ілюмінаторів Академії, загорілося світло. Хтось не спав цієї ночі. Багато хто не спав.

Зорич згадав усіх, кого втратив. Матір, яка загинула на «Новій Надії». Друзів, які не повернулися з польотів. Айзека, який пожертвував собою, щоб вони могли жити.

- Ти сумуєш за нею? - спитав батько, ніби прочитавши його думки.

- За мамою? Дуже.

- Я теж, - батько зітхнув. - Вона була сильною. Сильнішою, ніж я.

- Вона загинула, бо не зажмурилася, - тихо сказав Зорич.

- Вона загинула, бо захищала правду, - поправив батько. - І ти робиш те саме.

Вони знову замовкли. 

Зірки повільно плив угорі, ніби хтось невидимий вів їх за собою.

- Знаєш, - сказав Зорич. - Я іноді думаю: а що, якби я зажмурився тоді, в перший раз? Що, якби я послухав Келя, забув, повернувся в казарму й прикинувся, що нічого не сталося?

- Але ти не зажмурився.

- Тому що не зміг, - Зорич подивився на свої руки. - Щось усередині мене кричало: «Дивись! Не зупиняйся!» І я дивився.

- Це називається совість, - сказав батько. - Або дзвін правди. У кого як.

- А в тебе як?

- У мене - любов до тебе, - батько обійняв його. - Я не міг дозволити тобі жити в брехні.

Із темряви вийшов Штефан. 

Він тримав у руках дві чашки гарячого напою - синте-кави, яку тут називали «бадьорістю».

- Не спите? - спитав він, сідаючи поруч. - Ось, тримайте.

Зорич узяв чашку, подякував кивком. Батько відмовився - він усе ще не звик до їжі цього світу.

- Ти як? - спитав Зорич.

- Живий, - Штефан усміхнувся. - І це вже добре.

- Не бреши, - Зорич подивився на нього. - Я бачу, що тобі важко.

Штефан замовк, дивлячись у свою чашку.

- Я думав, що після всього стане легше, - зізнався він. - Але не стало. Я бачу їх тепер. Усюди. І не можу забути.

- А ти не намагайся забути, - порадив батько. - Пам'ятай. Це твоя сила.

- Яка сила? - Штефан підняв очі. - Сила бачити тих, кого вважав мертвими?

- Сила знати правду, - відповів батько. - Більшість живе в брехні і не здогадується про це. А ви - ви знаєте. І це робить вас вільними.

Штефан довго мовчав. Потім кивнув.

- Дякую, - сказав він. - Я спробую.

Він допив каву, підвівся.

- Я піду. Відпочивайте.

- І ти відпочивай, - сказав Зорич. - Завтра новий день.

Штефан пішов. Зорич дивився йому вслід, і в душі було спокійно.

- Він змінився, - зауважив батько.

- Усі ми змінилися, - відповів Зорич. - Це неминуче.