Частина 37. Повернення Рена

Портал знову спалахнув золотим світлом, і з нього вийшов чоловік.

 Високий, кременний, із безліччю шрамів на обличчі. Він був без зброї, без форми - у простому цивільному одязі, який висів на ньому мішком. Але його впізнали всі.

- Рен! - крик Корри пролунав над усім «Сектор-7». 

Вона випустила гвинтівку - та з гуркотом упала на підлогу, але жінка вже не звертала на неї уваги. Вона кинулася до нього, не розбираючи дороги, не бачачи нічого навколо.

Рен розставив руки, приймаючи її в обійми. Вона влетіла в них, мов снаряд, обхопила його за шию, притислася так сильно, ніби боялася, що він зникне.

- Обережно, - прошепотів він, усміхаючись крізь біль. - Я ще не звик до дотиків.

- Де ти був? - Корра не відпускала його. Її голос тремтів, а по обличчю текли сльози - вперше за багато років. - Ми думали, ти загинув. Ми шукали тебе. Я… я не спала ночами, думаючи, що могла щось зробити…

- Ти нічого не могла зробити, - Рен погладив її по голові, як колись, давним-давно, коли вони разом тренувалися в тирі. - Я пішов сам. Добровільно.

- Чому? - вона відсторонилася, подивилася в його очі, такі самі, як і раніше, - теплі, втомлені, але живі. - Чому ти не сказав мені?

- Бо ти б не відпустила, - він витер сльозу з її щоки. - А я мусив іти. Там, по той бік дзеркала, я міг дізнатися правду. І я дізнався.

- Яку правду? - спитав Штефан, підходячи ближче.

Рен подивився на нього, потім - на Зорича, на Яну, на Чуба, на Марка, на всіх, хто зібрався навколо.

- Ту, що ми не самотні, - сказав він. - Ту, що за масками ховаються не монстри. Люди. Такі самі, як ми. І ту, що правда завжди перемагає. Навіть якщо це коштує життя.

Він зробив крок до Зорича. Його обличчя було спокійним, але в очах промайнула іскра - гордість, сум, полегшення - усе водночас.

- Ти виріс, Велетню, - сказав він. - Я пишаюся тобою.

- Я пишаюся вами, - відповів Зорич, потискаючи його руку. - Ви пішли туди, куди я боявся йти. Ви зробили це за мене.

- Я зробив це для нас, - Рен усміхнувся, і ця усмішка була щирою, живою, не схожою на ту, яку він носив роками - маску впевненого ветерана. - Для всіх.

Корра знову притулилася до нього, тепер уже тихіше, ніби боячись завдати болю. Вона мовчала, але її плечі тремтіли.

- Ти довго був там, - сказала вона нарешті.

- Там час тече інакше, - відповів Рен. - Мені здалося, що минула вічність. Але я знав, що одного дня повернуся.

- Звідки ти знав?

- Бо обіцяв, - Рен подивився на Зорича. - Обіцяв його батькові, що буду поруч, коли він відчинить двері.

Штефан підійшов, тримаючись трохи осторонь. Його обличчя було блідим, але очі палали.

- Рене, - сказав він. - Я… я не знаю, що казати.

- А ти не кажи, - Рен поклав руку йому на плече. - Ти був тут. Ти допомагав. Це важливіше за слова.

- Але я сміявся з нього, - Штефан опустив голову. - З Зорича. Я називав його «мисливцем на привидів».

- Ти змінився, - Рен підняв його голову за підборіддя. - Ось що важливо. Ти змінився. І ти тут.

Штефан кивнув, проковтнувши сльози.

Яна підійшла тихо, майже нечутно. Вона тримала Чуба за руку.

- Ви бачили мою маму? - спитала вона. - Там, по той бік?

Рен подивився на неї довгим поглядом.

- Вона чекає на тебе, - сказав він. - Вона завжди чекала. Але вона не готова повернутися. Вона хоче, щоб ти знала: вона пишається тобою.

Яна заплакала - тихо, без ридань. Чуб обійняв її, не промовивши жодного слова.

Марко стояв осторонь, боячись підійти. Рен помітив його, жестом покликав до себе.

- Ти той новий? - спитав він. - Який побачив їх у технічному відсіку?

- Так, - Марко кивнув, не підводячи очей.

- Подивись на мене.

Марко підняв голову. Рен дивився на нього спокійно, без погрози.

- Ти не злякався, - сказав Рен. - Ти прийшов до них. Це більше, ніж багато хто.

- Я боявся, - зізнався Марко.

- Боятися - це нормально, - Рен усміхнувся. - Але не зажмурюватися - це вибір. Ти зробив його. І це змінило все.

Марко витер сльози.

- Дякую, - прошепотів він.

Кортес, який увесь цей час стояв осторонь, нарешті підійшов. Він виглядав старшим, втомленим, але спокійним.

- Ти довго блукав, - сказав він.

- Довго, - відповів Рен.

- І що ти там побачив?

- Побачив тебе, - Рен подивився на Ліну, яка стояла поряд. - І Ліну. І всіх, кого ми вважали втраченими.

- І що ти тепер думаєш?

- Думаю, що ми дурні, - Рен усміхнувся. - Що боялися того, чого не розуміли. Але тепер - тепер ми розуміємо.

Кортес кивнув.

- Ласкаво просимо додому, - сказав він.

- Додому, - повторив Рен. - Це добре звучить.

Кель, який також увесь цей час стояв у тіні, нарешті вийшов уперед. Його обличчя було блідим, але очі - ясними.

- Рене, - сказав він. - Я… я не знаю, чи вартий я вашого прощення.

- Келю, - Рен подивився на нього. - Ти повернувся. Ти допомагаєш. Ти дивишся. Це вже багато.

- Але я…

- Ти зробив помилки, - перебив Рен. - Ми всі їх робили. Головне - що ти вирішив виправити їх.

Він простягнув руку. Кель вагався мить, а потім потис її.

- Дякую, - сказав він. - Я спробую не підвести.

- Не підведеш, - Рен усміхнувся. - Я вірю в тебе.

Рен відійшов убік, сів на старий ящик. Він дивився на портал, який повільно згасав, на людей, які обіймали своїх рідних, на тих, хто плакав і сміявся одночасно.

- Ти в порядку? - спитав Зорич, сідаючи поруч.

- Я в порядку, - відповів Рен. - Уперше за довгий час - справді в порядку.

- Чому?

- Бо я вдома, - він подивився на Зорича. - І тому, що ти зробив це можливим.

- Не я, - заперечив Зорич. - Ми всі.

- Можливо, - Рен усміхнувся. - Але ти був першим. Тим, хто не зажмурився.

Він узяв Зорича за руку.

- Дякую, Велетню. За все.

- Не дякуйте, - відповів Зорич. - Ми ж команда.

- Команда, - Рен кивнув. - Назавжди.

Рен сидів мовчки, але в його голові роїлися думки.