Частина 36. Повернення Келя

Кель вийшов із тіні, кульгаючи, спираючись на стару ціпок. 

Його форма була цивільною - темний піджак, сорочка без краватки. Обличчя - старе, втомлене, але очі - ясні.

- Я запізнився? - спитав він, зупиняючись на межі світла й темряви.

- Келю? - Зорич не повірив своїм очам. - Ви… як ви тут?

- Перепідготовка закінчилася, - Кель посміхнувся гірко. - Я вирішив, що пора повертатися.

- Але вас вважали зниклим.

- Я вважав себе зниклим, - Кель підійшов ближче. - Але потім я побачив. Усі побачили. Фігури в протигазах. Вони стояли скрізь, навіть у моїй каюті на перепідготовці. Я не міг більше тікати.

- І ви прийшли?

- Я прийшов допомогти, - Кель подивився на портал, який усе ще тьмяно світився. - Я знаю, що накоїв. Я висміював тебе, підбурював курсантів, намагався зламати. Але я був не правий.

- Ми всі помиляємося, - сказав Штефан.

- Дехто більше, - Кель опустив очі. - Я хотів би виправдатися. Перед тобою, Велетню. Перед усіма.

Зорич довго мовчав. Потім підійшов до Келя.

- Ви тут, - сказав він. - Це головне.

- Ти не злишся?

- Я не тримаю зла, - Зорич подивився йому в очі. - Але ви повинні знати: ви втратили шанс бути наставником. Тепер ви просто Кель. Людина, яка повернулася.

- Достатньо, - Кель кивнув. - Я не заслуговую на більше.

- Що ви можете зробити? - спитав Кортес, оглядаючи Келя з ніг до голови.

- Я знаю Академію, - відповів Кель. - Кожен кут, кожен люк, кожен аварійний вихід. Я служив тут двадцять років. Я можу провести вас туди, куди флот не суне носа.

- Нам потрібно евакуювати поранених, - сказала Корра. - Десятки людей.

- Я знаю шлях, - Кель показав на східний коридор. - Там є старий технічний тунель. Виходить прямо до цивільних доків. Флот про нього забув.

- І ви готові вести нас? - спитала Яна.

- Готовий, - Кель подивився на свої руки. - Я нічого не боявся в цьому житті. Крім одного: правди. Тепер я не боюся нічого.

Він повернувся до Зорича.

- Ти дозволиш?

- Ідіть, - Зорич кивнув. - Рятуйте людей.

- А ти?

- Я залишаюся тут, - Зорич подивився на портал. - Я чекатиму. На тих, хто повертається.

Кель хотів щось сказати, але тільки кивнув.

- Бережи себе, Велетню, - сказав він. - Ти - єдиний, хто бачить так, як бачиш ти.

- Я не єдиний, - Зорич усміхнувся. - Подивіться навколо.

Кель озирнувся. Фігури в протигазах стояли скрізь. Вони дивилися на нього крізь скляні очі.

- Вони не вороги, - прошепотів Кель.

- Вони ніколи не були ворогами, - відповів Зорич.

Кель повів групу поранених через технічний тунель. 

Кель ішов попереду, освітлюючи дорогу старим ліхтарем. Світло було тьмяним, жовтуватим — воно вихоплювало з темряви іржаві труби, тріснуті панелі, залишки старих інструментів. За ним важко дихали поранені, позаду — Корра з гвинтівкою напоготові, Штефан, Яна, Чуб, Марко, несучи тих, хто не міг іти сам.

Він не озирався. Він боявся побачити в їхніх очах те, що бачив у своїх - страх, сумнів, надію.

- Куди ми йдемо? - спитав один із поранених солдатів. Його голос був слабким, зірваним - він втратив багато крові.

- У безпеку, - відповів Кель. - Туди, де ви будете в безпеці.

- А ви? - спитала Яна. - Ви повернетеся?

Кель зупинився на мить. Його рука, що тримала ліхтар, злегка тремтіла.

- Я повернуся, - Кель подивився на неї. - Я обіцяв Велетню.

«Я обіцяв», - повторив він про себе. - «Я обіцяв тому, кого колись висміював. Тому, кого намагався зламати. Тому, хто тепер - єдиний, хто вірить у мене».

Він рушив далі.

Тунель був вузьким, темним, захаращеним старими ящиками. Десь капала вода, десь гули двигуни. Кель знав цю дорогу - він біг тут колись, двадцять років тому.

«Я втікав тоді, - подумав він. - Я втікав від себе».

- Звідки ви знаєте цей шлях? - спитав Штефан.

- Я колись втікав тут, - зізнався Кель. - Коли мені стерли пам'ять. Я не пам'ятав, хто я, але тіло пам'ятало дорогу.

- Ви втікали від себе?

Кель засміявся - гірко, надривно.

- Я втікав від правди, - сказав він. - Я не хотів знати, ким я був. Не хотів знати, що бачив. Не хотів знати, що зажмурився.

Він зупинився, перевів подих.

- Але правда наздогнала мене.

Він показав на поворот.

- Там вихід. Через п'ятдесят метрів.

Корра визирнула з-за рогу.

- Чисто, - сказала вона. - Можна йти.

Кель ішов, і перед його очима пропливали спогади. Не ті, які йому дали - справжні. Ті, які він придушив роками.

Він згадав себе молодим курсантом. Гарячим, упертим, з очима, які хотіли бачити більше, ніж їм дозволяли. Він пам'ятав той день, коли вперше побачив фігуру в протигазі. Вона стояла в кінці коридору, дивилася на нього, і він не злякався. Він пішов до неї.

А потім - провал. Темрява. І пробудження в лазареті з порожньою головою.

- Ви пам'ятаєте? - спитав Марко, ніби прочитавши його думки.

- Не все, - відповів Кель. - Але достатньо.

- І не боляче?

- Боляче, - Кель зітхнув. - Але біль - це добре. Біль нагадує, що ти живий.

Марко кивнув, не розуміючи до кінця.

Вони вивели поранених до цивільних доків. Там уже готувалися рятувальні човни - медики, волонтери, ті, хто не міг воювати, але хотів допомагати.

- Ви повертаєтеся? - спитала Яна, коли останнього пораненого завантажили в човен.

Кель подивився на неї. В її очах не було страху - тільки запитання.

- Я повертаюся, - відповів Кель. - У мене там незакінчені справи.

- Які?

- Я маю подивитися їм в очі, - Кель показав у бік «Сектору-7». - Тим, кого я зрадив. І попросити вибачення.

- Ви вважаєте, вони вибачать?

- Не знаю, - Кель усміхнувся гірко. - Але я маю спробувати.

Кель повернувся сам.

Він ішов темними коридорами, освітлюючи дорогу тим самим старим ліхтарем. Фігури в протигазах проводжали його поглядами, але не заважали. Вони стояли вздовж стін, нерухомі, мовчазні - і вперше Кель не відчував страху.