Частина 33. Паніка й розгубленість

Не всі солдати реагували спокійно. Дехто в паніці тікав, дехто стріляв у повітря, дехто кричав, що це обман.

- Це ілюзія! - крикнув молодий лейтенант, розмахуючи бластером. - Генерал попереджав про таке! Вони використовують психоактивне поле!

- Лейтенанте, - сказав Зорич, підходячи до нього. - Це не ілюзія.

- А що це?

- Правда, - Зорич показав на фігуру, яка стояла за спиною лейтенанта. - Подивіться.

Лейтенант обернувся. 

За ним стояла жінка - молода, із сумними очима, у формі медика.

- Ніно? — прошепотів він. - Ти загинула…

- Я загинула для флоту, - відповіла вона. - Але не для тебе.

Лейтенант опустив зброю. Його руки тремтіли.

- Чому ти не сказала мені?

- Бо не могла, - вона підійшла до нього. - Я була там, куди не можна телефонувати. Але я чекала на тебе.

- Чекала?

- Кожен день, - вона посміхнулася крізь сльози. - І дочекалася.

Він обійняв її, не боячись нічого.

***

Але були й ті, хто відмовлявся вірити до останнього.

- Це пастка! - крикнув капрал Векс, відступаючи до виходу. - Вони хочуть, щоб ми опустили зброю!

- Капрале, - сказав Зорич. - Подивіться на них. Вони не нападають.

- Вони чекають!

- Вони чекають, бо ви їхні рідні, - Зорич підійшов до нього. - Ваш батько тут. Він хоче поговорити з вами.

- Мій батько помер десять років тому! - вибухнув Векс.

- Він не помер, - спокійно відповів Зорич. - Він пішов крізь Дзеркало, щоб захистити вас. І він тут. Подивіться.

Із натовпу фігур вийшов чоловік - високий, сивий, з добрими очима. Він зняв маску.

- Сину, - сказав він.

Векс завмер. Його обличчя стало білим.

- Тату?..

- Я тут, - чоловік підійшов до нього. - Я завжди був тут.

- Але… але я був на вашому похороні… я бачив труну…

- Ти бачив порожню труну, - батько похитав головою. — Флот інсценував мою смерть, щоб приховати правду. Але я не міг залишити тебе. Я повернувся. Не тілом - духом. А тепер - і тілом.

Векс дивився на нього довгу мить. 

Потім голосно засміявся - істерично, надривно.

- Ви всі божевільні! - крикнув він. - Я не знаю, що це, але це не мій батько!

Він розвернувся й побіг геть, стріляючи в повітря.

Батько дивився йому вслід, і на його обличчі був біль.

- Він не готовий, - тихо сказав Зорич.

- Він буде готовий, - відповів батько. - Я чекатиму.

Останньою з натовпу вийшла молода жінка - лейтенант Ліліан Вос. Вона була снайпером, найкращою у своєму підрозділі. Вона ніколи не промахувалася. І ніколи не плакала.

До сьогодні.

Бо перед нею стояв чоловік, якого вона поховала п'ять років тому.

- Еліане? - прошепотіла вона.

- Ліліан, - відповів він. Він був молодим, красивим, із тією самою усмішкою, яку вона пам'ятала.

- Ти не міг вижити, - вона трясла головою, ніби намагаючись прокинутися. - Я бачила, як твій човен вибухнув.

- Ти бачила те, що мала бачити, - він підійшов до неї. - Флот інсценував мою смерть, щоб я міг піти крізь Дзеркало. Щоб я міг дізнатися правду.

- Яку правду?

- Ту, що кохання не вмирає, - він простягнув руку. - І що я завжди буду з тобою.

Ліліан упала в його обійми, ридаючи вголос.

- Я думала, ти помер, - шепотіла вона. - Я думала, я більше ніколи тебе не побачу.

- А я знав, що ми зустрінемося, - він гладив її по волоссю. - Я вірив.

Вони стояли так довго - обіймаючись, плачучи, сміючись. 

А навколо них тисячі інших солдатів переживали те саме: зустріч із тими, кого вважали втраченими.