Частина 32. Шок армії

Солдати генерала стояли, дивлячись на те, що відбувалося. Вони не стріляли. Вони не відступали. Вони просто стояли, переварюючи побачене.

- Що це? - прошепотів один із них.

- Це правда, - відповів його товариш. - Якась божевільна правда.

- Вона не божевільна, - сказав третій. Молодий хлопець на ім'я Денніс - дивився на жінку в лабораторному халаті. Вона була невисокою, сивою, з добрими очима, які дивилися на нього з такою любов'ю, що в нього перехопило подих. - Це моя мати. Вона зникла двадцять років тому на Крон-3.

- І вона жива?

- Вона тут. Вона дивиться на мене.

Жінка зняла маску. Під нею було старе, зморшкувате обличчя, але очі - живі, ясні.

- Сину, - сказала вона. - Ти виріс.

- Мамо, - солдат упав на коліна. - Я думав, ви загинули…… ви загинули на «Новій Надії»…

- Я загинула для світу, - відповіла вона. - Але не для себе. І не для тебе. Я пройшла крізь Дзеркало. Я чекала на тебе.

- Чекали? Скільки?

- Дванадцять років, - відповіла вона. - Кожен день. Кожну годину. Я знала, що ти прийдеш.

- Я… я не знав, - Денніс плакав, не соромлячись сліз. - Вони сказали, що ви померли. Що це був нещасний випадок. Я повірив.

- Ти не винен, - вона нарешті доторкнулася до його обличчя. Її пальці були холодними, але реальними. - Ти був дитиною. Але тепер ти дорослий. Тепер ти можеш вибрати.

- Що вибрати?

- Жити в правді. Або в брехні, - вона подивилася на Зорича, який стояв осторонь. - Я вибрала правду. І не пошкодувала.

Денніс підвівся. Його ноги тремтіли, але він стояв прямо.

- Я вибираю правду, - сказав він. - Вибираю вас.

Він обійняв матір - уперше за дванадцять років.

Сержант Маркус Кейн служив у флоті двадцять років. Він бачив усе: вибухи, смерті, зради. Він вважав себе людиною, яку неможливо здивувати.

Він помилявся.

Коли фігури в протигазах почали знімати маски, він завмер. Його рука, яка тримала бластер, опустилася. Його очі, які ніколи не моргали під час бою, розширилися від жаху.

- Цього не може бути, - прошепотів він.

- Сержанте? - спитав молодий солдат на ім'я Ліам, який стояв поруч. - Що відбувається?

- Я не знаю, - відповів Кейн. - Але я знаю їх.

Він показав на фігуру, яка стояла найближче до нього - чоловіка в старому військовому комбінезоні з нашивками, які не використовували вже двадцять років.

- Це капітан Рорк, - сказав Кейн. - Мій перший командир. Він загинув на Крон-3.

- Він не виглядає загиблим, - тремтячим голосом сказав Ліам.

Фігура повільно підняла руку й зняла маску. Під нею було старе зморшкувате обличчя - втомлене, але живе. Очі дивилися просто на Кейна.

- Сержанте Кейн, - сказав капітан Рорк. Голос його був хрипким, але впізнаваним. - Ви все ще тримаєте бластер так, ніби він частина вашої руки.

Кейн випустив зброю. Вона впала на підлогу з гучним брязкотом.

- Капітане… ви живий?

- Я ніколи не вмирав, - відповів Рорк. - Я пішов крізь Дзеркало. Я бачив правду.

- Яку правду?

- Ту, яку флот приховував тридцять років, - Рорк зробив крок уперед. - Ту, що за масками ховаються не монстри. Люди. Такі самі, як ви. Як я. Як усі, кого ви вважали втраченими.

Кейн відступив. Його обличчя було білим.

- Я не можу…

- Можете, - Рорк підійшов до нього. - Ви завжди могли. Ви просто боялися.

Інший солдат - немолодий, із сивиною в скронях - дивився на чоловіка у формі офіцера. Той стояв нерухомо, дивлячись на нього крізь скляні очі.

- Батьку? - спитав солдат. Голос його зірвався.

Фігура зняла маску. Під нею було обличчя - старе, зморшкувате, з глибокими шрамами.

- Сину, - сказав він. - Ти став офіцером.

- Ви пишаєтеся?

- Я завжди пишався, - батько підійшов до нього. - Навіть коли ти помилявся. Навіть коли ти вірив брехні.

- Я більше не вірю, - солдат опустив голову. - Я бачив їх. Я бачив вас. Я знаю, що це реально.

- Тоді чому ти все ще тримаєш зброю?

Солдат подивився на свої руки. Бластер тремтів у них.

- Я не знаю, як її опустити.

- Опусти, - батько говорив спокійно. - Вона не захистить тебе від правди.

Солдат випустив бластер. Він упав на підлогу, котився, зупинився біля ніг сусіднього солдата.

- Що мені робити? - спитав він.

- Дивитися, - відповів батько. - Як колись я.

Інший солдат подивився на фігуру поряд - чоловіка у військовій формі зі старими нашивками.

- Капітане? - прошепотів він. - Капітане Рен?

Фігура зняла маску. Рен усміхнувся - тією самою кривою усмішкою, яку всі знали.

- Привіт, хлопці, - сказав він. - Скучили?

- Ви… ви загинули на «Тітан-12»…

- Я не загинув, - Рен підійшов до них. - Я пішов. Добровільно. Тому що там, по той бік дзеркала, я міг допомогти більше, ніж тут.

- Допомогти? Чим?

- Попередити вас, - Рен подивився на генерала, який усе ще стояв на колінах. - Попередити, що брехня закінчилася. І що час відкрити очі.

Солдати перезирнулися. Хтось плакав, хтось сміявся, хтось просто мовчав, дивлячись на своїх рідних, які вийшли з тіні.

- Що нам робити? - спитав один із них.

- Вибирати, - відповів Зорич. - Ви можете піти. Ми не тримаємо нікого. Але знайте: двері відчинені. І ви завжди зможете повернутися.

- А якщо ми залишимося?

- Тоді ви станете частиною правди.

Солдати мовчали довгу мить. Потім один за одним вони підходили до фігур - до своїх рідних, до друзів, до тих, кого втратили. Вони обіймали їх, плакали, сміялися.

Вони обирали дивитися.