30.1 Розмова з Айзеком

Айзек стояв біля пульта керування «Сектором-7», вдивляючись у монітори. Його обличчя було спокійним, але Зорич помітив, як тремтять його пальці, коли він торкався сенсорів.

- Полковнику, - сказав Зорич, підходячи.

- Я вже не полковник, - Айзек усміхнувся гірко. - Генерал подбав про це.

- Для нас ви полковник, - заперечив Зорич. - І залишитеся ним.

Айзек повернувся до нього. Його очі були втомленими, але ясними.

- Ти знаєш, що ми можемо не вижити? - спитав він.

- Знаю.

- І ти все одно йдеш?

- Я йду, тому що це правильно, - Зорич подивився йому просто в очі. - Не тому, що легко. Тому що правильно.

Айзек довго мовчав. Потім поклав руку йому на плече.

- Твій батько пишався б тобою, - сказав він.

- Ви його знали?

- Я знав його краще, ніж будь-кого, - Айзек відвернувся до монітора. - Ми разом працювали над програмою «Фантом». Він був першим, хто побачив їх. І першим, хто не злякався.

- А ви?

- Я злякався, - зізнався Айзек. - Я злякався і сховався за паперами. Я створив «Фантом», але сам ніколи не брав участі в польотах. Я відправляв інших туди, куди боявся йти сам.

- Але ви тут зараз.

- Тому що ви навчили мене, - Айзек подивився на нього. - Ви всі. Ви навчили мене, що правда варта ризику.

- Ми не вчителі.

- Ви - найкращі вчителі, яких я мав, - Айзек усміхнувся. - І я дякую долі, що зустрів вас.

Він простягнув руку. Зорич потис її.

- Не помирайте, полковнику.

- Постараюся, - Айзек посміхнувся втомлено. - Але не обіцяю.