Частина 30. Останні п'ять хвилин

Коридор, що веде до «Сектору-7». Двісті курсантів готуються до оборони.

Зорич стояв на перетині коридорів, звідки відкривався вид на головний шлюз. Звідси, якщо флот почне штурм, десант піде саме туди. Він мав лише п'ять хвилин. П'ять хвилин, щоб усе обдумати, перевірити, попрощатися.

Серце калатало десь у горлі, але руки не тремтіли. Він навчився контролювати страх - не ігнорувати, а використовувати. Страх був паливом. Страх нагадував, що він живий.

- Ти думаєш про те, що буде після? - спитав Штефан, підходячи ззаду.

- Думаю про те, що буде зараз, - відповів Зорич. - Після - потім.

- А якщо «після» не настане?

- Тоді нам не доведеться про це хвилюватися.

Штефан пирхнув.

- Ти завжди був оптимістом.

- Я завжди був реалістом, - Зорич повернувся до нього. - Оптимісти вірять, що все буде добре. Реалісти знають, що буде боляче. Але роблять усе одно.

- І що ми? Оптимісти чи реалісти?

- Ми ті, хто дивиться, - відповів Зорич. - А дивитися - це не вірити в перемогу. Це бачити правду, навіть коли вона болить.

***

Зорич пройшов уздовж строю, заглядаючи в обличчя кожному курсанту. Дехто посміхався, дехто ховав очі, дехто дивився з викликом. Вони були різними, але всі вони вибрали правду. І це об'єднувало їх більше, ніж будь-яка присяга.

- Ти не мусиш це робити, - сказала Яна, коли він зупинився біля неї. - Ти можеш піти. Ніхто не засудить.

- Я засуджу, - відповів Зорич. - Сам себе.

- Але ти не зобов'язаний бути героєм.

- Я не герой, - Зорич подивився їй в очі. - Я просто той, хто не зажмурився. І я не зажмурюся зараз.

Яна хотіла щось сказати, але тільки кивнула.

Чуб стояв поряд, тримаючи гвинтівку. Його обличчя було блідим, але руки не тремтіли.

- Ти в порядку? - спитав Зорич.

- Не зовсім, - Чуб усміхнувся криво. - Але я тримаюся.

- Ти завжди тримався, - Зорич поклав руку йому на плече. - Навіть коли мовчав.

- Я більше не мовчатиму, - Чуб підняв голову. - Обіцяю.

Марко стояв окремо, дивлячись у підлогу. Він був наймолодшим тут - вісімнадцять років, зовсім хлопець.

- Марку, - сказав Зорич.

- Я боюся, - прошепотів Марко, не підводячи очей. - Я дуже боюся.

- Я теж, - Зорич присів навпочіпки, щоб бачити його обличчя. - Але страх - це не соромно. Соромно тікати від нього.

- Я не втечу.

- Я знаю, - Зорич підвівся. - Ти вже зробив найважче. Ти вирішив залишитися.

Марко підняв очі. У них були сльози, але він посміхався.

- Дякую, Зоричу.

- Не дякуй. Просто тримайся поруч.

Корра стояла біля стіни, тримаючи снайперську гвинтівку. Вона не дивилася ні на кого, але коли Зорич підійшов, вона повернула голову.

- Я не буду тобі казати, що все буде добре, - сказала вона. - Бо не знаю.

- Я й не прошу, - відповів Зорич.

- Але я буду поруч, - вона подивилася йому в очі. - Стрілятиму, поки є набої. І після теж.

- Ти завжди була поруч, Корро.

- Не завжди, - вона відвернулася. - Але сьогодні - так.