Частина 29. Блокада Академії флотом

За годину після ультиматуму генерала. Кораблі флоту оточують «Ґравіс-7».

Зорич стояв біля ілюмінатора головного командного центру Академії, вдивляючись у чорний оксамит космосу, дивився, як один за одним заходять на позицію військові крейсери. Їх було багато - більше двадцяти. Вони висіли в космосі, чорні, хижі, з гарматами, націленими на Академію.

Серце калатало десь у горлі, але він навчився не звертати уваги на страх.

Страх став його тінню - завжди поруч, але більше не господарем.

- Вони йдуть, - тихо сказала Яна, підходячи до нього. Її голос був рівним, але Зорич помітив, як тремтять її пальці, стиснуті в кулаки.

Він подивися туди, куди вона дивилася.

Спочатку з'явилася крапка. Потім ще одна. Потім - десятки. Кораблі флоту виходили з гіперпростору один за одним, вишиковуючись у ідеальному бойовому порядку. Вони висіли в космосі, чорні, хижі, з гарматами, націленими на «Ґравіс-7».

- Скільки їх? - прошепотів хтось позаду.

- Двадцять три, - відповів Кортес, підходячи до Зорича. Його обличчя було спокійним, але очі звужені. - Два крейсери класу «Молот», шість есмінців, решта - фрегати підтримки. Це третина флоту сектору.

- Третина, - повторив Штефан. Він стояв поряд із Зоричем, блідий, але з піднятою головою. - Він справді готовий знищити нас.

- Він готовий знищити будь-кого, хто заважає, - сказав Айзек, виходячи з тіні. Він тримав у руці старий планшет із картами оборони Академії. - Але він не стрілятиме першим. Не одразу.

- Чому? - спитав Чуб, який сидів у кутку, обіймаючи свою гвинтівку. - У нього є гармати. У нас - тільки ми.

- Вони не стрілятимуть, - сказав Айзек, підходячи до нього. - Не одразу. Спочатку спробують виманити нас.

- Чим?

- Обіцянками безпеки. Амністією. А потім - знищать.

- Як «Нову Надію», - тихо сказав Зорич.

Айзек замовк. Його обличчя стало сірим.

- Я не міг її врятувати, - нарешті сказав він. - Але я врятую вас.

- Не нас, - Зорич подивився йому просто в очі. - Правду.

У цю мить загули сирени. Голос генерала знову пролунав із динаміків:

- Полковнику Айзеку. У вас є п'ятнадцять хвилин, щоб здатися і передати нам портал. Інакше ми відкриємо вогонь.

- Він блефує, - сказав Кортес. - Він не стрілятиме по Академії, поки там його люди.

- Його людей там немає, - заперечив Айзек. - Він евакуював їх годину тому.

- Тоді ми в пастці.

- Тоді ми будемо битися, - сказав Зорич.

- Він чекає, - Айзек підійшов до ілюмінатора. - Він хоче, щоб ми здалися. Щоб ми вийшли з піднятими руками. Щоб він міг сказати: «Я переміг, не стріляючи». Це додасть йому очок перед командуванням.

- А якщо ми не здамося? - спитала Корра. Вона стояла біля дверей, тримаючи снайперську гвинтівку напоготові. Її обличчя було кам'яним, але Зорич знав: вона боїться. Боїться не за себе - за кота, який залишився в каюті.

- Якщо не здамося, він почне штурм, - відповів Кортес. - Спочатку - вимкнуть зв'язок. Потім - заблокують ангари. Потім - висадять десант.

- І ми будемо битися, - сказав Марко. Молодий курсант, який прийшов до Зорича в першу ніч, тепер стояв у перших рядах. Його голос тремтів, але очі горіли.

- Будемо, - підтвердив Зорич. - Але не тому, що хочемо вбивати. Тому що хочемо захистити правду.

***

У головному холі Академії зібралися майже всі курсанти, які вирішили залишитися. Їх було більше двохсот - хтось тримав зброю, хтось — планшети з картами, хтось просто стояв, тримаючись за руки.

Настрої були різні.

Дехто шепотівся, перемовляючись про втечу. Дехто плакав, обіймаючи друзів. Дехто мовчав, вдивляючись в екрани, де кораблі флоту повільно наближалися.

Зорича вийшов у хол, де зібралися курсанти. Курсанти, які тепер бачили правду.

- Друзі, - сказав він. Голос його прозвучав твердо, без тремтіння. - Ви знаєте, чому ви тут. Не тому, що я вас покликав. Тому що ви самі вирішили дивитися.

- Ми втомилися боятися, - крикнув хтось із натовпу.

- Я теж, - Зорич усміхнувся. - Але страх не зникне. Він просто перестане бути господарем.

Він подивився на фігури, які стояли за спинами курсантів. Вони були скрізь - мовчазні, терплячі.

- Вони не вороги, - сказав Зорич. - Вони - ми. Ті, хто пішов раніше. Ті, хто не зажмурився. Вони тут, щоб допомогти.

- Чим? - спитав Штефан.

- Вони покажуть правду тим, хто ще не готовий її побачити.

Зорич підняв кристал, який дав йому батько. Той горів рівним блакитним світлом.

- Коли флот почне штурм, я відкрию дзеркало для всіх. І кожен солдат побачить те, що бачимо ми. І тоді вони змушені будуть вибрати.

- А якщо вони виберуть не нас? - спитала Яна.

- Тоді ми будемо битися, - відповів Зорич. - Але не зброєю. Правдою.

***

Штефан ходив туди-сюди, нервово розтираючи долоні.

- Я не можу повірити, що ми це робимо, - сказав він, зупинившись перед Зоричем. - Ще місяць тому я сміявся з тебе. Називав тебе «мисливцем на привидів». А тепер я готовий померти за те, що ти бачиш.

- Ти не помреш, - відповів Зорич. - Ми не дамо.

- Звідки ти знаєш?

- Бо я бачив правду, Штефане. І правда в тому, що ми сильніші, ніж здається. Не тому, що в нас більше зброї. Тому що в нас є те, чого немає в них.

- І що це?

- Віра, - сказала Яна, підходячи до них. Вона тримала за руку Чуба - той був блідим, але тримався прямо. - Віра в те, що ми робимо правильно.

Чуб кивнув.

- Моя мати завжди казала: «Якщо ти боїшся - значить, тобі є що втрачати. А якщо тобі є що втрачати - значить, ти живий». Я боюся. Але я не відступлю.

- Я теж боюся, - сказав Марко. Його голос зірвався на фальцет, і він закашлявся, намагаючись узяти себе в руки. - Я боюся, що не побачу своєї родини. Боюся, що вони подумають, ніби я зрадив флот. Але я знаю: якщо я зараз відступлю, я зраджу себе.

Корра мовчала. Вона просто стояла біля стіни, дивлячись на ілюмінатор. Але коли Зорич подивився на неї, вона кивнула.

- Я з вами, - сказала вона. + Не тому, що вірю в правду. Тому що вірю в вас.