Частина 28. Курсанти обирають сторону

Головний хол Академії. Через п'ять хвилин після того, як генерал оголосив ультиматум.

Світло в холі було тьмяним - аварійним, червонуватим. Воно падало на обличчя курсантів, роблячи їх старшими, втомленішими. 

Зорич стояв на підвищенні - на тому самому місці, де колись Кель висміював його перед строєм. Тепер він дивився на сотні людей, які чекали від нього відповіді. Не наказу - відповіді.

- Ви чули, що сказав генерал, - почав Зорич. Голос його був спокійним, хоча всередині все тремтіло. - Він дав нам годину, щоб здати портал і здатися. Інакше - штурм.

- Він зрівняє Академію з космосом, - крикнув хтось із натовпу. - Він сказав це прямо.

- Він сказав те, у що сам вірить, - відповів Зорич. - Але це не означає, що він правий.

У холі прокотився шепіт. Хтось перепитував, хтось сперечався, хтось просто мовчав, вдивляючись в обличчя сусідів.

- Я не буду вас агітувати, - продовжив Зорич. - Я не буду казати, що ми обов'язково переможемо. Я не знаю, чи переможемо. Але я знаю одне: якщо ми зараз відступимо, ми будемо жити в брехні до кінця наших днів. І наші діти будуть жити в брехні. І онуки.

- А якщо ми загинемо? - спитала молода курсантка з першого ряду. Її очі були червоними від сліз, але голос не тремтів. - Якщо нас усіх знищать - яка різниця, жили ми в правді чи в брехні?

- Різниця є, - відповів Зорич. - Вона в тому, як ви помрете. З відкритими очима чи зажмуреними.

У холі запала тиша. Така густа, що, здавалося, можна було різати ножем.

- Я не хочу вмирати, - тихо сказав хтось із задніх рядів. - Я занадто молодий.

- Я теж не хочу, - відповів Зорич. - Але я хочу дивитися. Навіть якщо це буде мій останній погляд.

Із натовпу вийшов Штефан.

Він ішов повільно, але впевнено, пробираючись між курсантами, які розступалися перед ним. Його обличчя було блідим, але очі горіли.

- Я з тобою, Велетню, - сказав він, зупиняючись поряд. - Я був дурнем, коли сміявся з тебе. Я не бачив того, що бачиш ти. Але тепер я бачу. І не ховатимуся.

- Штефане, - Зорич подивився на нього. - Ти не зобов'язаний.

- Зобов'язаний, - Штефан похитав головою. - Перед собою. Перед батьком, який загинув через брехню флоту. Перед тобою, який ніколи не зажмурився.

Він повернувся до натовпу.

- Хто ще з нами? - крикнув він. - Хто готовий дивитися?

Із натовпу вийшла Яна. Вона тримала за руку Чуба - той був блідим, але тримався прямо.

- Я з вами, - сказала Яна. - Моя мати навчила мене не боятися. Я не зраджу її пам'яті.

- І я, - тихо сказав Чуб. Голос його ледь тремтів, але слова були твердими. - Я втомився мовчати.

Марко вийшов слідом. Він тримав у руці старий бластер - не бойовий, тренувальний, але тримав так, ніби то була найдорожча річ у світі.

- Я може не вмію стріляти, - сказав він. - Але я вмію стояти поруч. Цього достатньо?

- Достатньо, - відповів Зорич.

Корра вийшла з тіні, де стояла весь цей час. Вона не говорила нічого - просто стала поряд, поклавши руку на плече Марка.

- Я з вами, - сказала вона. - Не тому, що вірю в правду. Тому що вірю в вас.

Один за одним курсанти виходили з натовпу. Дехто - рішуче, дехто - вагаючись, дехто - зі сльозами на очах, дехто - зі стиснутими кулаками. Але вони виходили.

Але є ті, хто не вірять.

Але не всі.

У кутку холу стояла група курсантів, які не рухалися. Їх було близько тридцяти - збитих, переляканих, з очима, що бігали. Їх очолював високий хлопець на ім'я Данко - староста курсу, який завжди був взірцем дисципліни.

- Ви всі божевільні, - сказав він, коли рух ущух. - Ви збираєтеся битися проти флоту? Проти власної армії? Ви зрадники.

- Ми не зрадники, - відповів Зорич. - Ми просто не хочемо брехати.

- А я не хочу вмирати, - Данко вийшов уперед, зупинившись на межі між двома групами. - І я не хочу, щоб мої друзі вмирали через твої галюцинації.

- Це не галюцинації, - тихо сказала Яна. - Ти теж їх бачиш. Я знаю.

Данко замовк. Його обличчя на мить спотворилося - ніби від болю.

- Бачу, - нарешті визнав він. - Але я не знаю, що це таке. І я не хочу знати. Я хочу закінчити Академію, отримати звання, служити флоту. Я не просив усього цього.

- Ніхто не просив, - сказав Зорич. - Але воно прийшло. І ти маєш вибрати.

- Я вибрав, - Данко відступив назад, до своєї групи. - Я вибираю життя. Навіть якщо воно в брехні.

- Ти вибираєш смерть, - раптом сказав Штефан. - Не сьогодні. Але колись. Бо брехня завжди вбиває.

- Нехай, - Данко подивився на нього довгим поглядом. - Але це буде не сьогодні. І не моя.

Він розвернувся й пішов до виходу. 

За ним - його група. 

Дехто озирався, хтось плакав, хтось ішов із опущеними головами. Але вони йшли.

Зорич дивився їм услід, і в грудях щось стискалося.

- Не суди їх, - сказав Айзек, підходячи. - Вони просто налякані.

- Я не суджу, - відповів Зорич. - Але я знаю, що вони втрачають.

- Що?

- Шанс побачити світ справжнім.

Залишилося близько двохсот курсантів. Вони стояли пліч-о-пліч, дивлячись на Зорича. У їхніх очах не було страху - була рішучість.

- Ми не знаємо, чи переможемо, - сказав Зорич. - Ми не знаємо, чи виживемо. Але ми знаємо, що будемо дивитися. До останнього.

- До останнього, - повторив Штефан.

- До останнього, - прошепотіла Яна.

- До останнього, - сказав Чуб.

- До останнього, - крикнув Марко.

І сотні голосів підхопили:

- До останнього!

Зорич подивився на Айзека. Той кивнув.

- Тоді - до «Сектору-7», - сказав полковник. - Будемо захищати портал.

- Будемо захищати правду, - поправив його Зорич.

Вони рушили - двісті курсантів, які вибрали не флот, не Академію, не звання. Вони вибрали правду. І вони готові були померти за неї.

А позаду, в порожньому холі, залишилися ті, хто вибрав брехню. Вони стояли в тіні, дивилися їм услід і мовчали.

Дехто з них плакав. Дехто ненавидів. Дехто сумнівався.

Але всі вони знали: сьогодні вони втратили щось, що ніколи не повернеться.