Частина 35.Айзек жертвує собою

Коли здавалося, що правда перемогла, пролунав вибух. Хтось із відданих генералу офіцерів активував аварійну детонацію корабля. 

- Вони підірвуть станцію! - крикнув Кортес, вдивляючись у монітори. - Детонатор уже запущено. У нас менш як десять хвилин.

- Ми не встигнемо евакуювати всіх, - сказала Корра. - Курсанти, солдати, поранені… занадто багато людей.

- Тоді ми залишимося тут, - твердо відповів Штефан.

- Ні, - Айзек виступив уперед. - Є інший спосіб.

Він подивився на портал, який повільно пульсував блакитним світлом.

- Якщо я ввійду в нього з кристалом і закрию зсередини, вибух погаситься.

- Ви загинете, - прошепотів Зорич.

- Я знаю, - Айзек усміхнувся втомлено. - Але я старий, Велетню. Я прожив своє життя в тіні. Дозволь мені померти в правді.

- Ні! - Зорич схопив його за руку. - Ми знайдемо інший вихід. Ми евакуюємося. Ми…

- Не встигнемо, - Айзек відвів його руку. - Ти знаєш це так само добре, як і я.

Він подивився навколо - на курсантів, які завмерли в очікуванні, на солдатів, які опустили зброю, на фігури в протигазах, які стояли нерухомо.

- Ви - майбутнє, - сказав він. - Ви - ті, хто бачить. Ви будете жити. А я залишуся тут, щоб ви могли піти.

- Полковнику… - почав Штефан, але Айзек підняв руку.

- Не називай мене полковником, - сказав він. - Я більше не полковник. Я просто Айзек. Старий дурень, який надто довго ховався за паперами.

Він зняв із пояса пістолет і поклав на підлогу.

- Я не потребую зброї там, куди йду.

Зорич стояв, не в змозі поворухнутися. У грудях щось стискалося, ніби гравітаційний якір.

- Ви не повинні цього робити, - прошепотів він. - Є інші способи.

- Немає, - Айзек подивився йому прямо в очі. - Ти знаєш це. Я знаю це. Не ускладнюй.

- Але ви… ви єдиний, хто знає, як керувати «Фантомом». Ви єдиний, хто…

- Я єдиний, хто може закрити портал, - перебив Айзек. -  я це зроблю. Не для флоту. Не для Академії. Для вас. Для правди.

Він підійшов до Яни, яка стояла біля стіни, притискаючи руки до грудей.

- Ти сильна, - сказав він. - Сильніша, ніж думаєш. Не бійся говорити.

- Я не боюся, - відповіла Яна, але голос її тремтів.

- Бійся, - Айзек усміхнувся. - Але роби все одно.

Він підійшов до Чуба. Той стояв, опустивши голову.

- Подивись на мене, - сказав Айзек. Чуб підняв очі. - Ти мовчав усе життя. Тепер час говорити.

- Я не вмію, - прошепотів Чуб.

- Навчишся, - Айзек поклав руку йому на плече. - У тебе є друзі, які допоможуть.

Він підійшов до Марка, який тремтів, як осиковий лист.

- Ти був наймолодшим тут, - сказав Айзек. - Але ти був і найсміливішим. Не забувай цього.

- Я не забуду, - Марко витер сльози рукавом.

Айзек підійшов до Корри. Вона стояла нерухомо, тримаючи гвинтівку.

- Ти завжди була одинаком, - сказав він. - Але тепер у тебе є команда. Не відштовхуй їх.

- Я не відштовхую, - відповіла Корра. - Я просто не знаю, як бути поруч.

- Навчишся, - Айзек усміхнувся. - У тебе буде час.

Він підійшов до Штефана. Той стояв, стиснувши кулаки, і дивився в підлогу.

- Ти сміявся з нього, - сказав Айзек. - А тепер ти готовий померти за нього. Це називається зростання.

- Я не вартий його дружби, - прошепотів Штефан.

- Він сам вирішить, вартий ти чи ні, - Айзек підняв його голову за підборіддя. - Але я бачу, що вартий.

І нарешті він підійшов до Кортеса. Вони стояли мовчки, дивлячись один на одного.

- Ти знав, що я піду? - спитав Айзек.

- Здогадувався, - відповів Кортес. - Ти завжди був дурнем, Айзеку.

- Дурнем, який намагався робити правильні речі.

- Ти робив їх, - Кортес простягнув руку. - Прощавай, друже.

- Прощавай, - Айзек потис її востаннє.

Айзек повернувся до Зорича. 

Вони стояли одне навпроти одного - старий полковник і молодий кадет, який навчив його дивитися.

- Я пишаюся тобою, - сказав Айзек. - Не тому, що ти пройшов тест. Не тому, що ти бачиш. А тому, що ти не здався. Навіть коли всі сміялися. Навіть коли було боляче. Ти йшов до кінця.

- Я не міг інакше, - відповів Зорич. Голос його зрадницьки тремтів.

- Міг, - Айзек похитав головою. - Ти міг зажмуритися. Як усі. Але ти не зажмурився. І це змінило все.

Він дістав із кишені маленький кристал - той самий, який колись дав Зоричу батько.

- Візьми, - сказав він. - Він твій.

- Але ви… ви підете без нього?

- Я піду з тим, що в мене є, - Айзек усміхнувся. - А це залишиться тобі. На згадку.

Зорич узяв кристал. Він був теплим - живим.

- Поверніться, - прошепотів він. - Будь ласка.

- Не можу, - Айзек подивився на портал. - Але я буду поруч. У спогадах. У ваших серцях. У правді, яку ви несете.

Він обійняв Зорича - міцно, по-батьківськи.

- Бережи їх, - шепнув він на вухо. - Бережи всіх. І не зажмурюйся.

- Не зажмурюся, - відповів Зорич.

Айзек відступив. 

Подивився на всіх - на курсантів, на солдатів, на фігури, які стояли в тіні.

- Дякую вам, - сказав він. - Дякую за те, що навчили мене дивитися.

Він розвернувся й пішов до порталу. Крок за кроком. Повільно, але впевнено.

- Стояти! - крикнула Корра, піднімаючи гвинтівку. - Я не дозволю!

- Опусти зброю, - тихо сказав Зорич.

- Але він…

- Він обрав, - Зорич подивився на неї. - Як і ми всі.

Корра опустила гвинтівку. На її очах блищали сльози.

Айзек зупинився на краю порталу, обернувся востаннє.

- Передайте курсантам, - сказав він. - Щоб не боялися. І щоб дивилися. Завжди.

Він ступив у дзеркало.

Світло спалахнуло - не біле, не блакитне. Золоте. Тепле. Воно розлилося по всьому «Сектору-7», по всій Академії, по всьому космосу.

А потім згасло.

Портал закрився.

Вибух не стався. Айзек ціною свого життя погасив детонатор.

Зорич стояв перед темним дзеркалом, дивлячись на своє відображення. Сльози текли по щоках, але він не витирав їх.