Частина 31. Битва за правду

Кораблі флоту розпочали висадку десанту. «Сектор-7» перетворився на поле бою.

Зорич почув вибухи ще до того, як побачив перших солдатів. Десантні човни пробивали броню Академії один за одним, висаджуючи сотні озброєних бійців у чорній формі. Вони бігли коридорами, стріляючи в усе, що рухалося. Курсанти ховалися за кутами, відстрілювалися, але сили були нерівними.

- Вони прориваються до «Сектору-7»! - крикнув Штефан, визирнувши з-за рогу.

- Скільки їх? - спитала Корра, перезаряджаючи гвинтівку.

- Десь дві роти. Можливо, більше.

- Нас тільки двісті, - прошепотів Марко.

- Нас двісті, хто бачить, - заперечив Зорич. - І тих, хто не зажмурився - більше, ніж здається.

Він вийшов у центр коридору - просто під дула солдатів.

- Стійте! - крикнув він. - Не стріляйте!

Солдати завагалися. Їхній командир - немолодий капітан із шрамом на щоці - підняв руку.

- Ти кадет Велетень? - спитав він.

- Так.

- Ти заарештований за наказом генерала.

- Генерал бреше, - спокійно відповів Зорич. - Ви знаєте це. Ви всі знаєте.

Капітан замовк. Його бійці теж мовчали, переводячи погляди з командира на Зорича.

- Що ти маєш на увазі? - спитав один із солдатів.

- Те, що ви бачили їх, - Зорич показав на фігури в протигазах, які стояли вздовж стін. Вони були скрізь - нерухомі, мовчазні, але реальні. - Ви бачили їх, але вам сказали, що «здалося». Ви повірили. Але вони не зникли. Вони чекали.

- Це ілюзії, - невпевнено сказав капітан.

- Це правда, - відповів Зорич. - І ви знаєте це краще за мене.

Він зробив крок уперед, до капітана. Той відступив.

- Подивіться на них, - Зорич показав на фігури. - Вони не стріляють. Вони не нападають. Вони просто стоять і дивляться. Чому, ви думаєте? Тому що вони - не вороги.

- Хто ж вони?

- Ті, кого ви вважали загиблими, - тихо сказав Айзек, виходячи з тіні. - Ваші товариші. Ваші командири. Ваші рідні.

Один із солдатів здригнувся.

Він подивився на фігуру, яка стояла найближче до нього, - низьку, сутулу, зі старим протигазом.

- Тату? - прошепотів він.

Фігура повільно підняла руку й зняла маску. Під нею було старе, зморшкувате обличчя - втомлене, але живе.

- Сину, - сказала вона. - Я тут.

Солдат випустив зброю. Вона впала на підлогу з гучним брязкотом.

- Цього не може бути… ви загинули…

- Я не загинув, - відповіла фігура. - Я пішов крізь Дзеркало, щоб вижити. І щоб одного дня попередити вас.

Капітан подивився на Зорича. Його очі були широко розплющені.

- Що нам робити? - спитав він.

- Вибирати, - відповів Зорич. - Стріляти в тих, хто не зажмурився. Або приєднатися до них.

Капітан довго мовчав. Потім опустив зброю.

- Я вибираю дивитися, - сказав він.

- Я теж, - сказав солдат, який упізнав батька.

- І я, - сказав третій.

Один за одним солдати опускали зброю. Не всі - дехто тікав, дехто стріляв у паніці, але більшість залишалися. Вони ставали поруч із курсантами, дивлячись на фігури в протигазах - на своїх рідних, яких вважали втраченими.

- Вони приєдналися до нас, - прошепотів Штефан.

- Вони завжди були з нами, - відповів Зорич. - Просто не знали.

Генерал, дізнавшись про те, що десант перейшов на бік Академії, вирішив особисто очолити другий штурм. Він узяв найвідданіших офіцерів і прорвався до «Сектору-7».

Вони стояли навпроти - тридцять озброєних до зубів бійців на чолі з генералом. За їхніми спинами висіли кораблі флоту, готові розбомбити станцію на першу ж команду.

- Кінець, Велетню, - сказав генерал. - Ти програв.

- Я не програв, - відповів Зорич. - Тому що я не грав.

Він подивився на фігури, які оточували їх. 

Їх було більше, ніж будь-коли - тисячі. Вони стояли на стелі, на стінах, на підлозі. Вони дивилися.

- Я призиваю вас, - сказав Зорич уголос. - Усіх, хто бачить. Усіх, хто пам'ятає. Усіх, хто не зажмурився. Прийдіть до нас. Покажіть їм правду.

І вони прийшли.

Фігури в протигазах почали знімати маски. Одна за одною. 

Під масками були обличчя - живі, справжні. Вони виходили з тіні, зі стін, із самого повітря. Вони заповнювали коридори, зали, шлюзи.

- Це неможливо, - прошепотів генерал.

- Це реальність, - відповів Зорич. - Та, яку ви намагалися знищити.

І тоді з натовпу фігур вийшов один чоловік. Високий, сивий, із глибокими зморшками на обличчі. Він ніс на грудях старий військовий знак - такий самий, як у генерала.

- Тату? - прошепотів генерал.

- Сину, - відповів старий. - Я просив тебе не боятися. Ти не послухав.

Генерал відступив на крок. Його обличчя стало білим.

- Ви загинули на «Новій Надії», - сказав він.

- Я не загинув, - батько підійшов до нього. - Я пройшов крізь Дзеркало. Я бачив правду. А ти? Ти зажмурився. Ти виконав наказ, який убивав невинних. Ти знищив колонію, щоб приховати сліди.

- Я захищав флот!

- Ти захищав свою брехню, - батько зупинився перед ним. - І вона тебе з'їла.

Генерал стояв, дивлячись на батька, і в його очах не було нічого, крім жаху. Він шукав зброю, але руки не слухалися.

- Ви не можете бути тут, - прошепотів він. - Це ілюзія.

- Це не ілюзія, - сказав Зорич. - Це правда. Ваша правда. Та, від якої ви тікали тридцять років.

Він підійшов до генерала, дивлячись йому просто в очі.

- Ви знаєте, що я не брешу, - сказав він. - Ви відчуваєте це. Так само, як відчували тоді, на «Новій Надії». Ви бачили їх. Ви знали, що вони справжні. Але ви злякалися. І ви зажмурилися.

- Я не зажмурився! - крикнув генерал.

- Зажмурилися, - спокійно відповів Зорич. - Ви зажмурилися, коли вам наказали стріляти в беззбройних. Ви зажмурилися, коли побачили тіла. Ви зажмурилися, коли вам сказали, що «так треба». Ви прожили тридцять років із заплющеними очима. І тепер ви не знаєте, як їх відкрити.

Генерал занімів. 

Його обличчя сіпалося, ніби він намагався щось сказати, але не міг.