Частина 24. Повернення

Зорич стояв на тому самому місці, але все змінилося.

- Це ключ. Не до дверей. До розуміння. Ти побачиш нас такими, якими ми є. Не ворогами. Не монстрами. Тінями, які стали видимими.

Зорич узяв фільтр. Подивився на батька, на його сіру шкіру, на очі без райдужки. Потім дістав із пояса старий протигаз.

- Ти носив його, - сказав Зорич. - На «Новій Надії». Чому?

- Бо я ще не був готовий дихати їхнім повітрям, - відповів батько. - А тепер готовий. І ти теж.

Зорич підніс протигаза до обличчя. На мить йому здалося, що він бачить у склі відображення не своє, а батькове. Потім - тисячі облич. Усіх, хто колись бачив фігури в масках. Усіх, хто не зажмурився.

Він одягнув протигаза.

Світ змінився.

Сірі стіни стали прозорими. За ними Зорич побачив не космос, а нескінченний простір, заповнений постатями. Вони стояли пліч-о-пліч, мільйони, мільярди. Усі в протигазах. Усі дивилися на нього.

- Вітаю, - сказав батько. Його голос тепер звучав не ззовні, а всередині. - Ти вдома.

Зорич відчув, як щось змінюється в ньому. Якесь давнє, забуте знання випливало з глибини свідомості. Він згадав. Він завжди був одним із них. Тільки забув. Як Кель. Як Рен. Як тисячі інших, кому стерли пам'ять, щоб вони могли повернутися в світ «нормальних» і шукати тих, хто здатен бачити.

- Я не хочу бути монстром, - прошепотів він.

- Ти не монстр, - відповів батько. - Ти той, хто бачить. І тепер ти можеш допомогти іншим побачити. Не зі страхом. А з розумінням.

У навушнику затріщав голос Айзека:

- Велетень! У нас проблема! Дві години минуло. Я бачу… я бачу їх. Вони скрізь. Ти… ти теж? Ти один із них?

Зорич подивився на свої руки. Крізь скло протигаза (він не помітив, коли надів його) вони здавалися сірими, матовими. Такими самими, як у батька.

- Полковнику, - сказав він. - Я все ще я. Але я бачу тепер. І вам раджу подивитися теж.

- На що?

- На правду. Вона не кусається. Вона просто… інша.

Зорич зняв протигаза. Світ повернувся до звичних кольорів. Але тепер він бачив більше. Він бачив тонкі нитки, що тягнулися від кожної фігури в масці до… нього. І до Айзека. І до кожного, хто колись хоч раз замислився: «А що, якщо мені не здалося?»

- Повертайся на корабель, - сказав Айзек. - Зараз же.

- Я повернусь, - відповів Зорич. - Але не сам.

Він подивився на батька. Той кивнув.

- Ми ще зустрінемося, сину. Там, де маски більше не потрібні.

Рен підійшов до нього, поклав руку на плече. Тепер дотик був реальним - теплим, важким.

- Ти повернешся, - сказав Рен. - Але ти завжди будеш знати, де ми. І ми завжди будемо поруч.

- Чому ти не повертаєшся зі мною?

- Бо я там, де маю бути, - Рен усміхнувся. - Передай Коррі, що я скучив за її кавою. І що кіт у неї гарний.

Зорич засміявся - уперше за багато днів.

- Передам.

- І передай Айзеку, - сказав Рен. - Я не зрадник. Я просто нарешті побачив.

- Що ти побачив?

- Що ми всі носимо маски. Тільки одні - з гуми, а інші - зі страху. Але й ті, й інші - люди.

Батько обійняв його - і цього разу дотик був справжнім. Напівпрозорі руки стиснули плечі, і Зорич відчув тепло, якого не відчував дванадцять років.

- Я пишаюся тобою, сину, - сказав батько. - Ти не зажмурився.

- А ти?

- Я зажмурився, - батько похитав головою. - Але тепер я дивлюся. І ніколи не закрию очей.

Він відступив. Фігура його стала танути, перетворюючись на світло.

- Не йди, - прошепотів Зорич.

- Я завжди поруч, - пролунав останній шепіт. - І ти знайдеш мене. Коли будеш готовий.

Батько зник. Рен кивнув і теж розтанув у повітрі.

Зорич залишився сам. Але не самотнім.

Він зняв протигаз, подивився на нього. Старий, іржавий, із написом усередині: «Велетень, А.».

Тепер це був його протигаз.

Він заховав його за пояс і вийшов із зали.