Частина 21 . Крізь Дзеркало

Корабель «Тінь-7» вийшов із гіперпростору над Крон-3 за три години за планом. 

Перехід через гіперпростір зайняв три доби. За цей час «Тінь-7» перетворилася на плавучий штаб змовників. 

Айзек зв’язався з тими, кому ще міг довіряти, - жменькою офіцерів, які теж колись бачили «тих у протигазах» і мовчали. Тепер вони не мовчали.

- Координати, які дав твій батько, ведуть до мертвої зони, - Айзек сидів біля навігаційної консолі, вдивляючись у голограму. - Там, за системою Тау Кита, немає жодних зоряних карт. Ніби простір просто… обривається.

- Або починається щось інше, - відповів Зорич.

Він спав погано. Щоночі йому снилися маски. Не страшні - просто обличчя, які дивилися на нього з розумінням. І щоразу він прокидався з відчуттям, що хтось стоїть над ним. Але в каюті нікого не було.

Планета зустріла їх мовчанням.

Вона була маленькою, сіро-зеленою, огорнутою дивною димкою, якої не фіксували жодні сканери. 

Вона нагадувала старий шрам на тілі космосу - нерухомий, пульсуючий, живий.

- Вона дихає, - прошепотів Зорич, дивлячись на монітори.

- Не вона, - відповів Кортес. - Те, що всередині.

Айзек сидів у кріслі пілота, поруч - Зорич та двоє бійців, яких полковник відібрав особисто. Обоє мовчали. Обидва колись бачили «тих у протигазах».

Зорич помітив, як тремтять пальці на штурвалі.

- Полковнику, - сказав Зорич. - Ви не зобов'язані летіти з нами.

- Зобов'язаний, - Айзек навіть не обернувся. - Я тридцять років ховався за паперами й наказами. Досить.

- Ви боїтеся? - спитав Кортес. У його голосі не було глузування - тільки констатація факту.

- Так, - Айзек вимкнув автопілот і взяв керування на себе. - Боюся, що ми не повернемося. Боюся, що повернемося - і не зможемо жити з тим, що побачимо. Але більше я боюся нічого не робити.

Човен здригнувся, заходячи в атмосферу. За ілюмінатором зірки зникли, залишивши тільки сіру, важку імлу.

- Спускаємось, - сказав Айзек. - Датчики не працюють. Орієнтуємось візуально.

Корабель пірнув у димку. Світ за ілюмінатором став сірим, важким. Потім димка розійшлася, і вони побачили базу.

Вона стояла на кам'янистому плато, оточена уламками якихось конструкцій. Будівлі були цілі, але виглядали старими, ніби простояли тут століття. На вежах не горіли вогні, ангари сяяли порожнечею.

- Нічого не працює, - доповів один із бійців. - Жодних сигналів, жодного тепла.

- Крім того, - тихо додав Зорич.

Він бачив їх. Вони стояли на дахах, біля входів, у проймах вікон. Десятки фігур у чорному, і на кожній - старий протигаз. Вони не рухалися. Вони дивилися.

- Скільки? - спитав Айзек.

- Багато. Десь… п'ятдесят. Можливо, більше.

- Я не бачу нікого, - сказав Айзек. - Нічого.

- Вони не хочуть, щоб ви їх бачили, - Зорич відстебнув пасок. - Я піду сам.

- Це не обговорюється.

- Полковнику, - Зорич повернувся до нього. - Ви самі казали: з ними треба дивитися віч-на-віч. Але вони показуються не всім. Якщо я піду з вами, вони зникнуть. Або гірше - ви побачите те, що не зможете витримати.

Айзек стиснув щелепи. Потім кивнув.

- Дві години. Якщо не повернешся - ми йдемо на штурм.

- Якщо не повернуся - летіть геть і забудьте про цю планету.

Зорич надів скафандр, перевірив герметизацію. Потім узяв батьків протигаз і повісив на пояс. Не для того, щоб одягати. Як знак.

Люк відчинився. Повітря Крон-3 було холодним, сухим, із присмаком озону. Зорич ступив на кам'янисту поверхню.

Фігури не рухалися. Вони стояли нерухомо, як дерева в замороженому лісі. Зорич пішов до центрального входу бази. Крок за кроком. Жодна фігура не спробувала його зупинити.

Всередині бази було темно. Лише тьмяне аварійне світло вихоплювало з пітьми стіни, вкриті дивними письменами - не схожими на жодну відому мову. Зорич увімкнув ліхтар. Промінь ковзнув по стелі, і він побачив, що вся вона вкрита… обличчями.

Не обличчями. Масками. Тисячі протигазів висіли на стелі, гойдаючись на тонких тросах. Вони повільно оберталися, ніби дихали.

- Ти прийшов.

Голос долинув з глибини коридору. Той самий - спокійний, трохи хрипкий. Голос, який Зорич чув на старому записі.

- Тату? - прошепотів Зорич. Голос зрадницьки здригнувся.

- Іди за мною.

Він пішов на голос.

Коридор привів до великої зали. Колись тут був науковий центр - монітори, пульти, крісла. Тепер усе було вкрите тим самим сірим нальотом, що й стіни «Біокуполу-7». У центрі зали стояв чоловік.

Він був без протигаза.

Його обличчя було старим, зморшкуватим, але Зорич упізнав його одразу. Ті самі очі, той самий вираз втомленої мудрості, який він бачив на фото. Тільки шкіра була сірою, майже прозорою на краях, ніби він світився зсередини тьмяним блакитним світлом.

Батько.

Андрій Велетень.

- Зорику, - сказав він. - Ти виріс.

Зорич не опустив зброю, але й не підняв її. Він просто стояв і дивився.

- Ти живий.

- Живий? - батько сумно посміхнувся. - Це складне питання. Я дихаю, мислю, пам'ятаю. Але моє тіло змінилося тієї ночі, коли я пройшов крізь Дзеркало.

- Як ти зміг говорити зі мною тоді? У лісі?

- Я не говорив, - батько зробив крок уперед. Зорич побачив, що він ледь торкається підлоги - ніби його тіло стало легшим за повітря. - Ти чув те, що я хотів передати. Думки. Спогади. Це єдине, що в нас залишилося.

- У вас?

- У нас, - батько підійшов до стіни, провів рукою по сірому нальоту. - У тих, хто пройшов крізь Дзеркало. Ми не прибульці, сину. Ми - люди. Люди, які побачили занадто багато. Дзеркало не створює монстрів. Воно показує те, що приховано в кожному з нас.

- Що приховано?

- Порожнечу, - батько підійшов до стіни, провів рукою по сірому нальоту. - Те, що залишається, коли ти перестаєш бути тільки собою. Коли ти бачиш усіх, хто був до тебе, і всіх, хто буде після. Ми не вороги, Зорику. Ми - дзеркало. Ми показуємо людям те, що вони бояться побачити в собі.