Частина 22. Зустріч із Реном

Із темряви зали вийшла ще одна фігура. Висока, знайома.

Рен зняв протигаз. Під ним було його обличчя - старе, зморшкувате, але живе. Тільки очі стали темними, без райдужки, як у батька.

- Велетню, - сказав він. - Ти не повинен був повертатися.

- Рене? - Зорич відступив на крок. - Ти… ти живий?

- Живий, - Рен усміхнувся - тією самою кривою усмішкою, яку Зорич пам'ятав із «Тітан-12». - Настільки, наскільки це можливо.

- Чому ти пішов?

- Бо втомився боятися, - Рен підійшов до батька, встав поруч. - Я завжди їх бачив. З дитинства. Але я навчився не звертати уваги. Думав, що це слабкість. А потім зрозумів: не звертати уваги -0 це і є слабкість. А дивитися - сила.

- Але ти залишив нас. Ти залишив команду.

- Я залишив її, щоб врятувати, - Рен говорив спокійно, без докору. - Там, на «Тітан-12», я побачив, що вони готують. Флот збирався знищити Академію. Усіх, хто бачив. Я пішов, щоб попередити.

- І попередив?

- Через тебе, - Рен кивнув на батька. - Андрій передав інформацію Айзеку. Через поле. Через спогади.

Зорич подивився на батька.

- Ти знав?

- Я завжди знав, - відповів батько. - Я бачив, що готує флот. Але не міг нічого сказати безпосередньо. Тільки через тих, хто бачить. Через Рена. Через тебе.

- І тому ти покликав мене сюди?

- Я покликав тебе, щоб ти зробив вибір, - батько подивився йому просто в очі. - Залишитися тут, з нами, і стати голосом. Або повернутися і стати щитом для тих, хто ще не готовий бачити.

- А що обрав Рен?

Рен засміявся - тихо, безрадісно.

- Я обрав залишитися. І тепер я частина їх. Я голос. Я пам'ять. Я той, хто кличе.

- Кличе кого?

- Тебе, - Рен подивився на нього довгим поглядом. - І таких, як ти.