День 2. Поле

Кортес активував психоактивне поле в старому тренажерному модулі. Світло згасло, залишивши лише червоні аварійні ліхтарі.

- Не бійся, - сказав Кортес. - Це просто частоти. Вони не зашкодять тобі.

- А їм?

- Їм - ні, - Кортес відступив у тінь. - Вони були тут задовго до нас.

- Тепер ти побачиш їх, - сказав він. - Не копії. Не ілюзії. Справжніх.

Зорич відчув знайомий холод. Повітря стало густішим, запах озону - сильнішим. І потім вони з’явилися.

Фігури з'явилися не одразу. Спочатку - легке мерехтіння в кутках кімнати. Потім - контури. Потім - чіткі силуети. Вони стояли вздовж стін, нерухомі, зі скляними очима, що віддзеркалювали червоне аварійне світло.

Спочатку одна. Потім дві. Потім десятки.

Вони стояли вздовж стін модуля, нерухомі, зі скляними очима, що віддзеркалювали червоне світло. Їхні фільтри шипіли - тихо, ритмічно, ніби вони дихали в унісон.

- Скільки їх? - спитав Кортес.

- Двадцять три, - відповів Зорич, не зводячи очей.

- А я бачу тільки сімнадцять, - Кортес говорив спокійно, але Зорич помітив, як напружилися його пальці на зброї. - Ти бачиш більше. Це добре. І це погано.

- Чому погано?

- Бо чим більше ти бачиш, тим більше вони тебе бачать, - Кортес зробив крок до найближчої фігури. Та не зникла. - Вони не просто спостерігачі, Велетню. Вони - дзеркала. І вони показують тобі те, що ти несеш у собі.

- І вони тепер знають твоє обличчя, - Кортес зробив крок до найближчої фігури. Та не зникла. - Вони запам'ятають тебе. І будуть чекати.

- Чекати на що?

- На те, щоб ти прийшов до них.

Зорич відчув, як по спині пробіг холодок. Одна з фігур - та, що стояла найближче до нього, - повільно повернула голову. Скляні очі дивилися просто в душу.

- Що мені робити?

- Нічого, - Кортес вимкнув поле. Фігури зникли. - Просто дивися. Запам'ятовуй. Вони не вороги. Вони - дзеркала.

- Чиї?

- Твої, - Кортес подивився на нього втомлено. - І мої. І всіх, хто колись не зажмурився.

Зорич подивився на фігуру, яка стояла найближче. Вона була трохи вищою за інших, і на її поясі висів старий інструментальний ящик.

- Ти мій батько? - спитав він уголос.

Фігура не відповіла. Але її голова повільно повернулася до нього.

- Вони не говорять, - сказав Кортес. - Не тут. Тут вони тільки дивляться.

- Де вони говорять?

- Там, - Кортес показав у бік ілюмінатора, за яким чорнів космос. - Біля порталу. У ньому. За ним.

Він вимкнув поле. Фігури зникли.

- Досить на сьогодні.

- Я можу ще, - заперечив Зорич.

- А я ні, - Кортес подивився на нього втомлено. - Я старий, Велетню. Мені треба відпочивати довше, ніж тобі.

Вони вийшли з модуля. Зорич відчував, що його руки тремтять - не від холоду, від адреналіну.

- Завтра що? - спитав він.

- Завтра ти навчишся не боятися.

- Я не боюся.

- Брешеш, - Кортес пішов, навіть не озирнувшись.