Частина 16. Перше враження

Кортес про Зорича (внутрішній монолог, одразу після зустрічі в ангарі)

Кортес ішов за Зоричем до кабінету Айзека, і в його голові роїлися думки.

«Хлопець - худорлявий, але тримається прямо. Очі - пильні, бігають, але не від страху. Він сканує простір. Шукає їх. Навіть зараз, у безпечному ангарі, він дивиться в кути, де може ховатися тінь».

Кортес згадав себе в молодості - таким самим він був після першого контакту. Постійне відчуття стеження, напруга в плечах, готовність будь-якої миті побачити те, чого інші не помічають.

«Але він не тремтить. Не озирається панічно. Він просто… спостерігає. Це добре. І це погано. Бо спостереження без дії - це пастка. Ти бачиш їх, але не знаєш, що робити далі. І вони це відчувають».

Кортес помітив, як Зорич мимоволі торкнувся фільтра на поясі - жестом, який мав бути непомітним, але видавав хвилювання.

«Батьків, - подумав Кортес. - Носить його з собою. Як талісман. Як нагадування. Як докір».

Він пригадав Андрія Велетня - високого, світловолосого інженера, який дивився на світ так, ніби хотів розібрати його на гвинтики. Андрій не боявся. Він аналізував. І це вбило його - не страх, а надмірна впевненість, що все можна пояснити логікою.

«Син інший, - вирішив Кортес. - Він не аналізує. Він відчуває. І це може врятувати його там, де Андрій загинув».

Вони зайшли в кабінет. Кортес сів, схрестивши руки на грудях, і дозволив собі розслабитися лише на мить.

«Я навчу його, - пообіцяв він собі. - Якщо не зламаю раніше».