Частина 14. Голос крові

Андрій Велетень не збирався нічого бачити.

Він був інженером, прагматиком, людиною, яка вірила в цифри, схеми й герметичність стикувальних вузлів. Коли він прилетів на «Нову Надію», він думав про тиск, температуру, радіаційний фон. А не про привидів.

Він зустрів її на третьому тижні.

Вона стояла в технічному тунелі, біля розподільчого щита, який Андрій мав перевірити. Чорний комбінезон, старий протигаз із гофрованим фільтром. Скляні очі дивилися просто на нього.

- Ви заблукали? - спитав Андрій, думаючи, що це хтось із техніків.

Фігура мовчала.

- Вам потрібна допомога?

Мовчання.

Андрій зробив крок уперед, простягнув руку, щоб доторкнутися до плеча. І рука пройшла крізь фігуру, ніби крізь дим.

Він завмер. Потім рвучко відступив, ударившись спиною про протилежну стіну. Фігура не зникла. Вона просто стояла й дивилася. А потім розчинилася в повітрі, залишивши по собі лише легкий запах озону.

Андрій тоді подумав, що це галюцинація. Перевтома, кисневе голодування, брак сну. Він пішов до лікаря, той сказав «відпочивайте», виписав вітаміни.

Але через три дні вона повернулася. І з того часу не йшла.

Андрій навчився жити з ними.

Вони були скрізь - у коридорах, в ангарах, навіть у його власній каюті. Вони стояли нерухомо й дивилися. Іноді їх було двоє, іноді - десятки. Вони ніколи не говорили. Але Андрій почав розуміти їх без слів.

Він відчував, чого вони хочуть.

Вони хотіли, щоб він дивився. Не просто бачив їх - а дивився крізь. Туди, де закінчувався метал і починалося щось інше. Він не знав, як це пояснити. Це було схоже на музику, яку чуєш крізь стіну - не розбираєш мелодії, але знаєш, що вона є.

Іноді вночі, коли Нова Надія засинала, Андрій виходив у коридор і дивився на них. Вони стояли вздовж стін, мовчазні, терплячі. І він відчував, що вони чекають. Чекають на щось, що має статися.

- Чого ви хочете? - спитав він одного разу.

І вперше почув відповідь.

Не голос - більше схоже на вібрацію, що розходилася від потилиці до хребта.

- Ти призиваєш нас.

- Я не призиваю, - прошепотів Андрій. - Я просто дивлюся.

- Це одне й те саме.

***

Він познайомився з Оленою через рік після того, як уперше побачив фігуру.

Вона була біологом, досліджувала місцеву флору в тепличних модулях. Вона сміялася голосно й щиро, не боялася темряви й уміла лагодити дронів краще за нього.

Вона не бачила їх.

Але вона знала.

- Ти дивишся туди, де нічого немає, - сказала вона одного разу, коли вони сиділи в її каюті, а Андрій завмер, дивлячись у порожній кут.

- Там дещо є, - відповів він.

- І що?

- Я не знаю.

Вона підійшла, взяла його за руку.

- Ти боїшся?

- Ні. Але я не розумію.

- Може, не треба розуміти? - вона подивилася в той самий кут, ніби намагаючись побачити те, що бачив він. - Може, достатньо просто знати, що вони є.

- Ти не боїшся?

- Я боюся втратити тебе, - відповіла вона. - А не їх.

Вони одружилися через місяць. Андрій тоді думав, що зможе забути. Що любов, робота, сім'я - усе це витіснить фігури, зробить їх менш реальними.

Але коли Олена завагітніла, фігури стали приходити частіше.

Вони стояли біля ліжка, коли вона спала. Вони дивилися на її живіт. І Андрію здавалося, що вони чекають на дитину більше, ніж він сам.

- Він побачить, - прошепотіли вони однієї ночі. - Він буде сильнішим за тебе.

- Не чіпайте мого сина, - сказав Андрій.

- Ми не чіпаємо. Ми чекаємо. Він буде призивати нас так само, як і ти. Це в крові.

***

Зорич народився здоровим, голосним, із величезними очима, які одразу ж почали ловити світло.

Андрій боявся першого дня, коли син побачить їх. Боявся, що це станеться одразу, в пологовій палаті, що фігури оточать колиску й заберуть дитину туди, звідки не повертаються.

Але перші місяці минули спокійно. 

Зорич не дивився в порожні кути. Він не завмирав, коли поряд нікого не було. Він був звичайною дитиною.

- Може, вони помилилися, - сказала Олена.

- Вони не помиляються, - відповів Андрій.

І мав рацію.

Зоричу було п'ять, коли він уперше побачив їх. В ангарі, куди Андрій узяв його з собою. Малюк сидів на ящику, малював крейдою, а потім підняв голову й завмер.

- Тату, - сказав він тихо. - Там хтось стоїть.

Андрій подивився туди, куди показував син. Фігура стояла між стелажами. Та сама, що переслідувала його роками.

- Нікого там немає, синку, - сказав він, повторюючи брехню, яку сам колись чув від інших.

- Але я бачу його.

- Тобі здалося.

Зорич замовк. Але Андрій знав: син не повірив. Він просто навчився мовчати. Як колись сам Андрій.

Тієї ночі Андрій не спав. Він сидів на кухні, дивився на фігури, що заповнили коридор, і відчував, як щось у ньому ламається.

- Він призиває нас, - прошепотіли вони. - Сильніше, ніж ти. Він стане голосом.

- Голосом чого?

- Тих, хто не може говорити.

Андрій дізнався правду про «Нову Надію» випадково.

Він знайшов старі файли в архіві станції - ті, які мали бути знищені. Проект «Дзеркало». Експериментальний портал, відкритий у системі Тау Кита. І те, що вийшло звідти.

Не монстри. Не прибульці.

Відлуння. 

Ті, хто колись пройшов крізь портал і не зміг повернутися повністю. Вони застрягли між світами - ні живі, ні мертві. І вони шукали тих, хто міг би їх почути.

Тих, хто призиває.

Андрій зрозумів, чому вони прийшли до нього. Він мав «дар» - здатність чути їх, бачити їх, бути провідником. І цей дар передався Зоричу.

Але флот не хотів, щоб про «Дзеркало» знали. Вони закрили портал, знищили документи, відправили вчених у заслання. А «Нова Надія» - колонія, яка випадково опинилася надто близько до аномалії - мала зникнути.

Андрій дізнався про наказ за тиждень до вибуху. Він не міг врятувати всіх. Але міг врятувати сина.

Тієї ночі він пішов до фігур. Вони стояли в коридорі, чекали на нього.