Частина 9. Тінь Штефана

Казарма, тиждень після призначення Зорича до «Фантому»

Штефан не спав.

Він лежав на своєму ліжку, вдивляючись у стелю, де тьмяно світилися аварійні вогні. Казарма була напівпорожня - більшість курсантів розійшлися після вечірньої перевірки хто куди: у бібліотеку, в тренажерний зал, до друзів. Штефан не мав ні друзів, ні бажання кудись іти.

Відтоді як Зорича забрали в «аналітичний відділ», усе пішло шкереберть. Спочатку новина про те, що майстер-офіцер Кель відсторонений. Потім - що Зорич не просто «дивак», а тепер має доступ до справ, про які інші курсанти навіть не здогадуються. А потім - що той самий Зорич, якого вони висміювали в їдальні, тепер відповідає за щось настільки секретне, що навіть інструктори говорять про нього пошепки.

Штефан думав, що це несправедливо. Він був кращим у стрільбі, у тактиці, у фізичній підготовці. Він мав стати тим, кого помітять. А не якийсь тихий периферійний хлопець, який бачить галюцинації.

Але найгірше було не це.

Найгірше було те, що Штефан почав бачити їх сам.

***

Усе почалося через три дні після того, як Зорич полетів на «Тітан-12». Штефан чергував у технічному відсіку, перевіряв герметизацію шлюзів. Він був один. І коли він підняв очі, то побачив у відблиску скла гермошолома чиєсь обличчя.

Не своє.

Чиєсь інше. З темними очима й губами, стягнутими в тонку лінію. Обличчя зникло, коли Штефан різко обернувся. Але відчуття залишилося - липке, холодне, знайоме.

Він тоді подумав, що це просто гра світла. Що він перевтомився. Що Зорич своїми історіями про «людей у протигазах» засмітив йому голову.

Але наступної ночі він побачив її знову. Вона стояла в кінці коридору, коли він повертався з душової. Жіноча постать у брудному лабораторному халаті, з розпущеним волоссям. І на обличчі - старий, іржавий протигаз.

Штефан закричав. Прибігли інші курсанти, увімкнули світло. Нікого не було. Вони вирішили, що йому наснилося. Але Штефан знав: він не спав.

Він хотів піти до психолога. Але згадав слова брата: «Якщо почнеш бачити те, чого немає - тебе спишуть». І замовк.

Тепер він лежав у темряві й чекав. Чекав, коли вона прийде знову. І знав, що прийде.

***

- Ти думаєш, що ти особливий, Штефане?

Голос пролунав зовсім поруч. Штефан різко сів. У ногах ліжка стояла вона. Жінка в протигазі. Скляні окуляри дивилися просто на нього, фільтри ледь чутно шипіли.

- Чого тобі треба? - прошепотів Штефан, намагаючись не дивитися на сусідні ліжка. Вони були порожні. Усі.

- Ти сміявся з нього, - голос був тихим, майже ніжним. - Ти казав, що він божевільний. А тепер бачиш нас сам. Як це - бути на його місці?

- Я не такий, як він. Я не бачив вас раніше.

- Бачив, - жінка нахилила голову, і в русі скла промайнуло щось, схоже на усмішку. - Ти бачив нас, коли тобі було шість. У шахтарській колонії, де загинув твій батько. Ти просто забув. Як і багато хто.

Штефан відчув, як кров відливає від обличчя.

- Мій батько загинув при обвалі породи. Це був нещасний випадок.

- Ти сам у це віриш? - жінка зробила крок до нього. - Ти пам’ятаєш той день? Пам’ятаєш, що бачив перед тим, як усе обвалилося?

Штефан закрив очі. І побачив.

Йому знову шість. Він стоїть біля батька в шахтарському док-модулі, тримає його за руку. Батько перевіряє герметизацію скафандра. А позаду них, у відблиску металевої стіни, стоять вони. Двоє. Чоловік і жінка. У чорному. З протигазами.

Батько обертається. Теж бачить їх. Його обличчя біліє, він хапає Штефана й штовхає в рятувальну капсулу.

- Не дивись, синку. Зажмурся. І не відкривай, поки я не скажу.

Штефан зажмурився. Почув крики, гуркіт, шипіння фільтрів. А потім - тишу.

Коли він розплющив очі, капсула була в космосі. Батька поруч не було. Рятувальники знайшли його через три години. Вони сказали, що стався викид метану, батько загинув миттєво. Штефан нічого не пам’ятав. До сьогодні.

- Тепер згадав? - спитала жінка.

- Ви вбили його, - прошепотів Штефан.

- Ні. Ми намагалися врятувати його, як і твого друга Велетня. Але він не захотів іти. Він залишився, щоб прикрити тебе. І загинув від вибуху, який влаштували люди твого ж флоту. Ті самі, які потім сказали тобі, що батько був п’яний і не перевірив датчики.

Штефан тремтів. Усе тіло билося в якомусь дивному ритмі - між гнівом і розпачем.

- Чого ви хочете від мене?

- Того ж, чого хотіли від Велетня. Щоб ти подивився. І зрозумів, що твій батько не був необережним. Він був героєм. А ти весь цей час носив у собі брехню, висміюючи того, хто мав сміливість дивитися правді в очі.

Жінка простягнула руку. На долоні лежав старий фільтр - такий самий, якого Штефан колись бачив у Зорича.

- Візьми. І прийди до нас. Не сьогодні. Але коли зрозумієш, що більше не хочеш ховатися.

Штефан узяв фільтр. Він був теплим.

Коли він підняв очі, жінки вже не було. Казарма знову стала звичайною - сусіднє ліжко не було порожнім, хтось мирно сопів, загорнувшись у ковдру.

Але фільтр лежав на долоні. Реальний. Важкий.

Штефан заховав його під подушку й довго не міг заснути. Думав про батька. Про те, як сміявся над Зоричем. І про те, що, можливо, він був не правий.