Частина 1. Академія «Ґравіс-7»

З особистого щоденника кадета Зорича Велетня. День перший в Академії.

Вантажний човен пахне мастилом і страхом.

Я сиджу на жорсткій лаві, стискаючи речовий мішок, у якому - все моє життя. Форма, що велика на три розміри. Планшет із записами батька, які я так і не наважився відкрити. І стара фотографія - мама сміється, тато тримає мене на руках, фоном - купол «Нової Надії», цілий і неушкоджений.

Поруч зі мною сидять такі самі. Хлопці й дівчата з периферійних колоній, із шахтарських станцій, із ферм на астероїдах. У нас різні обличчя, різні долі, але очі однакові - широко розплющені, повні очікування й страху.

 Ми чули легенди про Академію. Про те, що тільки один із десяти випускається. Про те, що решта - або гинуть на випробуваннях, або повертаються додому з порожнім поглядом і позначкою «не рекомендовано до польотів».

Я не повернуся. Я вирішив це ще там, у дитячому будинку, коли черговий психолог сказав: «Тобі просто здається, Зорику. Людей у протигазах не існує. Це наслідок травми».

Я тоді промовчав. Але запам’ятав.

Академія «Ґравіс-7» з’явилася з нізвідки.

Спершу просто крапка на тлі зірок. Потім - пляма. Потім - велетенська конструкція з металу й скла, що переливалася в променях далекого сонця. Вона була величезною - ціле місто в космосі, з ангарами, вежами, шпилями, які виблискували силовими полями. Над нею повільно пропливали патрульні винищувачі, схожі на акул, що стережуть свій кораловий риф.

- Ось воно, - прошепотів хлопець поруч. Його звали Штефан, він увесь шлях торочив про те, як стане найкращим пілотом флоту. - Кузня імперії. Або цвинтар мрій.

Човен зайшов у стикувальний док. Мене нудило - чи то від перепаду тиску, чи то від того, що я відчував. Те саме відчуття, яке переслідувало мене все життя. Хтось дивиться.

Я озирнувся. Крізь тьмяне скло ілюмінатора, на краю злітної смуги, я побачив фігуру. Чорну, нерухому. І на її обличчі - відблиск скла.

Я відвернувся. Стиснув кулаки так, що нігті вп'ялися в долоні.

«Не зараз, - сказав я собі. - Не тут. Ти в Академії. Тут за тобою спостерігають. Якщо ти скажеш про них зараз — тебе визнають непридатним. І все, що ти будував, розвалиться».

Я промовчав. Як завжди.

***

Перший день - це черги й формуляри.

Нас вишикували в ангарі, сотню зелених курсантів, і офіцери в ідеально випрасуваній формі пройшлися вздовж строю, вдивляючись в обличчя, ніби шукаючи щось. Я чув, що так відбирають найкращих. Але я також чув, що так виявляють слабких.

- Велетень Зорич, - офіцер зупинився переді мною. Його бейдж світився ім’ям: «майстер-офіцер Кель». - Колонія «Нова Надія». Єдиний вцілілий.

Його очі ковзнули по моєму обличчю, і на мить мені здалося, що я бачу в них щось - чи то співчуття, чи то огиду.

- У вас є якісь особливі медичні показання, Велетень? - спитав він.

- Ні, сер.

- Психологічні?

Я змусив себе дивитися йому просто в очі.

- Ні, сер.

Кель затримав погляд на секунду довше, ніж треба. Потім пішов далі.

Але я помітив: він записав щось у своєму планшеті. І коли він проходив повз інших, то нічого не записував.

Нас розподілили по казармах. Мені дісталося ліжко біля вікна - через прозорий плекс я міг бачити зірки. Штефан опинився на сусідньому ліжку, інші хлопці - дехто мовчазний, дехто балакучий, дехто наляканий.

- Ти чув про «Сектор-7»? - пошепки спитав мене один із сусідів, коли світло погасили.

- Ні.

- Кажуть, там водяться привиди. Курсанти зникають у нічних патрулях. А потім повертаються з порожніми очима. Дехто каже, що це тест. Дехто - що там справді щось є.

- Не мели дурниць, - буркнув Штефан зі свого ліжка. - Це Академія, а не дитячий садок. Тут перевіряють на міцність, а не лякають казками.

- А ти звідки знаєш? - спитав хтось.

- Мій брат тут навчався. Він казав, що найстрашніше в Академії - не привиди, а інструктори. І що якщо почнеш бачити те, чого немає - тебе спишуть швидше, ніж ти встигнеш моргнути.

Я лежав і дивився на зірки. Вони мерехтіли крізь плекс, і в кожному мерехтінні мені ввижався відблиск скла. 

Я заплющив очі.

«Ти в Академії, - повторював я собі. - Тут ти станеш сильним. Тут ти навчишся захищати себе. Тут ти доведеш, що ти не божевільний».

Але десь у глибині свідомості, там, де ховалися всі тіні, я чув тихий, ледь чутний шепіт:

- Ми чекаємо, Зорику. Ми завжди чекали.

***

Наступні дні минули як у тумані.

Нас вчили статуту, тактиці, історії флоту. Ми бігали, стріляли, спали по чотири години на добу. Інструктори були жорстокими, курсанти - змученими. Але я тримався. Я не бачив їх. Жодного разу.

Майже повірив, що все закінчилося.

А потім прийшло перше нічне патрулювання.

Кель зустрів мене біля збройової кімнати з усмішкою, яка мені не сподобалася.

- Велетень, - сказав він, простягаючи важкий «Голем-М41». - Сьогодні твоя черга дивитися в безодню. Сподіваюся, ти не боягуз.

Я взяв зброю.

- Я готовий, сер.

- Побачимо, - відповів він. - Побачимо.

І ми вийшли в ніч.